Я вже знову міг ходити, не дуже помітно кульгаючи. В такому разі ящик з-під апельсин зайвий, мені досить взяти в ліву руку диванну подушечку, а в праву — гітару й вирушати на роботу. У мене ще лишилось дві сигарети, одну я викурю, а друга на дні чорного капелюха служитиме приманкою; добре було б покласти поряд хоч одну монетку. Я почав шукати в кишенях, вивертати їх: кілька використаних квитків у кіно, червона фігурка для гри в "не-гнівайся-друже", брудна паперова серветка, але — ніяких грошей. Висунув шухляду одежної шафи в передпокої: одежна щітка, квитанція на боннську церковну газету, талон на пивну пляшку і... ніяких грошей. Перекидав усе в ящиках і шухлядах у кухні, подався до спальні, шукав між запонками, кнопками, гудзиками, поміж носовиками і шкарпетками, в кишенях вельветових штанів — ніде нічого. Я скинув свої темні штани й лишив їх на підлозі, наче злізлу шкіру, кинув поряд білу сорочку і натягнув через голову блакитну трикотажну — яскраво-зелені штани і блакитна сорочка; повернув до себе дзеркало — прекрасно, я ще ніколи не мав такого шикарного вигляду. Я наклав грим товстим шаром, але за довгі роки, поки він валявся, жир висох, і тепер я побачив у дзеркалі, що білило потріскалось, обличчя моє в тріщинах нагадувало обличчя древньої скульптури, а темне волосся — парик. Я почав наспівувати собі під ніс пісеньку, яка тільки-но спала мені на думку:
Нещасний римський папа —
не слуха ХДС.
Він, бачте, їм не шкана,
щоб їсти їх овес.
На початку можна і з цим виступати, та й комітет по боротьбі з богохульством не зможе ні до чого причепитись. Я придумаю ще більше строф, підберу жалісну музику й виконуватиму в дусі балади. Мені так хотілось плакати, та заважало білило: воно було таким хорошим гримом з тими плямами, де вже почало осипатись, а сльози могли все це зіпсувати. Ну, та поплакати можна буде й потім, після роботи, якщо й тоді забажається. Професійна витримка — найкращий захист; вразити не на життя, а на смерть можна тільки святих та аматорів. Я відступив од дзеркала, заглибився в себе і водночас ще більше віддалився од себе. Якщо Марі мене таким побачить і потім ще наважиться виводити воскові плями з його мальтійського рицарського мундира, тоді вона для мене померла і ми розлучимось навіки. Тоді можна буде тільки поплакати на її могилі. Я сподівався, що у всіх у них буде досить дрібних грошей, коли вони проходитимуть повз мене: у Лео — трохи більше, ніж один гріш, у Едгара Вінекена, коли він повернеться з Таїланду, можливо, знайдеться якась старовинна золота монетка, а мій дід, коли повернеться з Іск'ї, той принаймні випише мені безготівковий чек. Тепер я вже вмію обмінювати їх на готівку. Моя мати, очевидно, вважатиме за доцільне кинути мені два пфеніги, а то навіть і цілих п'ять, Моніка Сільвс, певно, нахилиться до мене й подарує поцілунок, тоді як Зоммервільд, Кінкель та Фредебойль, обурені моєю пошлістю, не вкинуть у капелюх навіть по сигареті. В ті часи, коли з півдня не буває поїздів, я зможу під'їхати на велосипеді до Сабіни Емондс і попоїсти супу. Цілком можливо, що Зоммервільд подзвонить Цюпфнеру в Рим і порадить йому зійти з поїзда ще в Годесберзі. Тоді я поїду на велосипеді за місто, сяду на схилі перед їхньою віллою і там співатиму свою пісеньку: досить буде Марі підійти й поглянути на мене — і я побачу, мертва вона чи жива. Єдиною людиною, кого мені справді жаль, був мій батько. Він виявив таке благородство, врятувавши тих жінок від розстрілу, і вдруге, коли на домашньому суді поклав мені руку на плече, а я ж — це я побачив зараз у дзеркалі, — отак загримований, не просто був схожий на нього, а прямо викапаний батько, і лиш тепер я остаточно зрозумів, чому він так переживав навернення Лео до католицької віри. А Лео мені не жалко — у нього б своя віра.
Ще не було й пів на десяту вечора, як я спустився в ліфті вниз. Тут я пригадав пана-християнина Костерта, який мені заборгував пляшку шнапсу та різницю вартості між квитком першого і другого класу. Треба буде послати йому доплатну листівку й апелювати до його совісті. Він ще мав прислати квитанцію на мій багаж. Добре, що я не зустрів свою сусідку, гарненьку фрау Гребзель, а то б довелося їй усе роз'яснити, Якщо вона побачить мене на сходах вокзалу, тоді вже й так усе зрозуміє. Бракувало мені тільки буровугільного брикета — моєї візитної картки.
На вулиці було холоднувато — березневий вечір; я підняв комір піджака, насунув капелюх і намацав у кишені свою останню сигарету. Згадав про пляшку з коньяком — вона б мені послужила чудовою декорацією, але ж могла й стати на заваді благодійництву: коньяк був дорогої марки, це видно й по пробці. Тримаючи подушечку під лівою рукою, а гітару під правою, я повертався до вокзалу, з якого прийшов кілька годин тому. Тільки дорогою помітив ознаки епохи, яку тепер часом прозивають "блазнівською". Якийсь підпилий молодик, загримований під Фіделя Кастро, штовхнув мене, очевидно, бажаючи затіяти сварку; я обійшов його стороною. На вокзальних сходах якась група матадорів з іспанськими доннами чекала таксі. Я й забув, що в той вечір відбувався карнавал. Це було дуже доречно. Ніде професіонал не може так добре замаскуватись, як серед аматорів. Я поклав свою подушечку на третю приступку знизу, сів на неї, зняв капелюха, поклав у нього сигарету — не точно посередині і не з самого краю, а так, наче мені хтось кинув її зверху, — і заспівав:
Нещасний римський папа...
Ніхто не звертав на мене уваги, та було б і не зовсім добре, коли б усі одразу помітили мене, а так — через годину, дві, три — перехожі почнуть помічати. Почувши голос вокзального радіодиктора, я замовк. Він оголосив про прибуття поїзда з Гамбурга — і я став співати далі. Раптом я здригнувся: у мій капелюх упала перша монетка; вона поцілила в сигарету й відштовхнула її під самий край. Я поклав її на місце і знову заспівав.
Примітки
1
"TantumErgo", "Лоретанська літанія" — католицькі церковні пісні, що прославляють: перша — бога, а друга — Діву Марію.
2
К'єркегор — датський богослов, містик.
3
Клее — німецький художник формалістичного напрямку.