Сніжиста вістка по землі, до кого? —
збіжить: мов крейда, понад стріху...
Гвоздички, з берега річок гіркого,
злякати! хай, святі, потихнуть.
Ані! посіяно в нещасну темність
зернинку крізь землисті зойки.
Чи ластівка, що від світил, відмертвить
твоє прохання з снів глибоких?
Надії зірка: в слові чи в гранчастій
зернині розцвіта, мов доня.
Бо в простір тайний—сполохи з надчасся
її, мов крильцями придобрять.
І все: струмує від огню молодше,
прозірністю, мов дно свічадне!..
Куди—страждання корені полоще,
а місяць вінчик позичає.
Росток позвав: крізь помирання в зерен,
поривами від грядки бившись.
При віддзвонах капличок надозерних
все небо відкрива обійми.
І серцем сонця до глухих звернулось—
спасти життя, над мертвий камінь:
до вишень білих із світильних вулиць,
де бджоли в холод не зникають.
А він дохлюпується скрізь на листя —
закрити в сніг скорботний острів:
де згадки—вбогі привиди, зійшлися
з розлуки на доріжках гострих.
Завіси моря іскрами доткались—
німому кроку в скойках мертвих.
Берізка: крізь негоду й сон: ласкавість
роня листки, як пламінь жертви.
4.IX.52
ДЖЕРЕЛО БІЛЯ ЧАСОВНІ
Сліпучі хмари крізь сновидний обрис
приходять з грозами мінитись—
до гаю: теплістю і тінню добрий,
і тишина сплива, мов ниви.
А там, дорожчу від кришталів, скарбність
і над бажання плином бистру,
побачити у скелі з уст: бо справді—
джерелового повні змісту.
Бринить його зідхання: весь—морозний;
чуття, як хто напивсь, відновить.
І так пашіннями прокажуть рози
коло каплички щиру сповідь.
Глядять! хто цілий день стежинку чесно
(свою впокорюючи гордість)
шукав, до джерела на перехресті,
що з серця світового родить...
Хто бідні болі взяв собі в частини,
хто від любови, мов від горя,
тому: в Мадонни біля стіп, щасливі
троянди—й скорбі в зорі вгорнуть.
7.IX.52
ЧАЇНИЙ ВІРШ
Чуття—мов сполохи від стінок скойки,
зриваються, в горіння йдучи.
Уже хоч клич, не вернуться ніколи
рікою з спогадів найдужчих.
Немов дзеркала ожили, зідхнувши:
чаїнку віднести тужливу.
Там стануть небеса, рожева дужність,
кигучу брати до відпливу.
Домайоріє мла бузків потойбік;
гордившись, корабель відпінить.
Скорботу в попільних валах потопить
і скаргу в сонцевих терпіннях.
Проте, як вільна, сівши—крильця довго
над хвилю підніма: дві пісні...
отак і серце! з неба молодого
їй полум'я живе провістить.
9.IX.52
НАДВЕЧІРНІСТЬ
Поволі мерхнути в провалля пада,
а пораділо нам, як світло.
Малює мла в доріжках виноградна;
ви, щільники жаринок, стійте!
Бо все відходить, як прощання мертве,
й листки з тобою — мчать далеко.
Вже лебединий корабель померкне,
минувши місяцеве лезо.
Застигнув спомин, рівний кам'яному
при церкві в трунному дворі.
Печаль моя—мов дивина при ньому—
скрапа, де напис відгорів.
Все буде добрістю з біди зростати
смиренному, як чайка, серцю.
Багріє заграва, з терпінь—хрестами
на стежку ведучи несмертну.
11.IX.52
ТРИВОЖНИЙ БЕРЕГ
Піски, струмуючи, аж димно—мертві:
по незабутих по слідах.
І згода в нас; але примари нетрів
на грізних островах сидять.
Що сплескує зміїсто з неспокою,
примириться до ніг пташинці.
Бо добрість висвітлена і живою
біліє: розпач відшумиться.
Вже голубіші від кадил вівтарних
озера неба—при хмарині.
І звідти поклик сяйва струнно вдарив
до вікон моря: жеврій мінить.
Завіється, мов пил фіялок чистий,
аж понад скелями в безмежність.
А короговки щогол присвятились:
вітрила волі! мева стежить.
16.IX.52
ЖИТТЯ ДОЛИНИ
Біжить: безумно щире, з надбережжя
дошелестіти в груди хоче.
Привітно й любо! мов твоя безмежна
до мене загадка дівоча.
Не вистигне, як трави зором гріє,
а в ігри тінь перебирає.
Тоді з берізок похиля, негрішне,
галузки в стрій таночку, й раде.
Не божевільне, ні! гойдання кружне
з відчайного чуття, що рветься.
А світло—груди вже довір'ям дуже
покріплені, прийнявши хрестик.
І зводи зберегли в хмаринок віще
прочанство мрії з голубизни.
Звеліло криком сонце,— не сколише,
на розпач, крови в нас не візьме.
Де станем, неба світляне джерельце
присестрює вербу немарну.
Рясніє річка і в життя женеться;
метелик—свічка, що від храму.
16.ІХ.52
тополя
Дитя склада долоні до молитви,
і шепіт звернено в надземність:
отак тополя наша! похилити
турботи з блисками зелені.
Не скрикне, коренями підступивши,
чуття! галузками— безумність.
На звадах: видно серцю, ще свіжіше
не билося, слізьми не змучить.
Це тільки наше, не зридати й вічно
ні вірности його, ні листу.
Злітають болі в вулик сонця, в вічко,
як випито біду велику.
Спитають, нащо? — світлену крізь клопіт
вітрів: сторожницю, без зойку...
як раниться і в ланцюгах покропить! —
невисловлену кров високу.
Краснішого в блаженстві вже нема,
приносити з палких хмаринок...
крізь смутки промінь до грудей прийма,
ріднитись! — і рукав докине.
17.IX.52
ПЕРЕДСНІЖНИЙ НАСТРІЙ
Зболіле листя, з приморозків бідне,
злітає мовчки через вечір.
А смуток сальвії—від сліз відійде;
при брамі ліхтарі: предтечі.
І вікнами чатує! місто бачить,
чого біда з гілок кричить;
кого, немов закон, присудять башти,
до зіркових замкнуть ключів.
Квітник заморений на стежку сіє —
між килимки, плачі зірчасті.
В час пламенности відбулось осіннє
причастя: дожаріє в айстрок.
їх рід, прощаючи, і нас почує —
в безвиннім дожиданні добрих.
Таке приречення! листком світуче,
коли при ньому сніг загрозить.
Знов холод таємницю снів доправить
на край лісів найнеквітніший.
І світло—на хрестах соборів давніх:
в розлуці нашій пограничить.