— Хай я пропаду, коли такого кінця дожив. Хіба ж я маю що втратити? Бездомний сирота... ще доживу того, що гетьман знову пустить панів на Україну, віддасть їм маєтки, поверне й лютий Ярема та й мене в підданство заверне...
Його душа була така прибита, серце так накипіло безвихідним горем, що забув і на те, що йому було найдорожче, забув на дорогу дівчину, котра його у любім Чигирині визирає кожної години. Тепер він жив і хотів жити лише для України. Вона, безталанна, зірвалася до нерівного бою, скинула ярмо, й здавалося, що прийшла для неї хвиля визволення, що Бог її помага. Та ось недотепні люди, керманичі, знову її в ярмо заженуть. Корніенко у той мент навіть гетьмана, свого добродія, зненавидів. Наважився не жити.
Авжеж, сам на себе руки не наложу, та смерть таки собі знайду, лицарську, славну смерть, щоб опісля ніхто не докоряв мені, що я боягуз. Я теж козак.
З такою думкою поплентався вслід за полковниками, котрі ще стояли у Чорноти при артилерійній позиції. Він чув їх розмову, а від того ще більше розпирала його досада на гетьмана.
"Дійде ще до того, що гетьман перестане бути легендарним героєм, що військо зневіриться й піде проти нього.
То й я повинен обороняти його, бо він мій добродій. Та чи я зможу таке робити? Я виступав би тоді проти провидіння, бо він змарнував даний йому Богом талант. Не хочу такого кінця діждати, не хочу бачити, як мої мрії підуть нанівець, як їх осінний вітер рознесе".
Він блукав довго по таборі, заходив у різні частини, прислухався до того, що говорили козаки, та ще більше переконувався в тому, що його побоювання можуть справдитись. Надвечір вернув на квартиру. Ніяка робота його не бралась, гетьмана виминав, а коли гетьман закликав його до себе, він вимовлявся, що нездужає, що йому болить голова, і гетьман цьому повірив та вже не давав йому ніякої роботи.
Корнієнко дослухувався, що буде. Довідався, що перший наступ Кривоноса на замок не повівся. Це його ще більше знеохотило до життя. Та ось зараз на другий день прийшла вістка, що Кривоносові таки пощастило, значиться, що сила таки є й тільки б її використати. Та знову, на превеликий свій смуток, почув, як гетьман на Кривоноса сердився за непослух, як наказав йому спинити ворожі кроки. Він те все чув, бо його квартира була обіч гетьманської.
Він наважився... Мав до вибору: Кривоноса або Голо-вацького. Станути в ряди борців не пером, а шаблею. Та Кривоноса він прямо боявся. З поведения цього партизана, з його говорения Корнієнко пізнав, що то людина не проста, а_з освітою. Відчував, що того чоловіка покриває якась життєва трагедія, що він не без якоїсь преважної причини такий лютий на ворога, такий безпощадний, такий жадний ворожої крові. Трагедії тої ніхто між козацтвом не знав, а вона мусила бути, коли в його серці не було жодних людських почувань на людські терпіння. Кривоніс видався Корнієнкові страшним нищителем, ви-сланником самого пекла. Тому-то його боявся. А втім, чого до нього тепер іти, коли гетьман своїм твердим наказом сплутав йому руки? Вирішив піти до Головаць-кого.
Пане полковнику,— каже,— прийміть мене під свою руку у тім наступі на кляштор...
Хіба ж тобі, Олексію, навкучилось у гетьманській канцелярії по папері писати?
А навкучилось... особливо тепер не хочеться мені писати цих умов за окуп...— Він говорив це з докором у голосі, котрий задрижав при цих словах.
Головацькому це подобалось, бо всміхнувся й каже:
Так, бачу, що йти, козаче, одної думки з нами.
Годі бути іншої думки по тім, що я у Львові бачив своїми очима... Краще мені не жити, чим такого дожити... Я теж козак, як і інші. Відтепер я хочу козаком бути, а не канцелярійним попихачем, і робити таке, що проти моєї душі...
Гетьман гніватиметься, бо ти його похресник...
Мені це байдуже. За те, що я хочу попробувати своєї сили там, де й інші кров проливають за отчизну, ніхто на мене гримати не буде. Мені лиш зразу було страшно дивитись, як людська кров ллється, а коли я до того привик і не завагався в потребі бернардина заколоти, то тепер уже піде легше...
Як так, то так...— каже полковник.— Я тебе приймаю. Ось зараз іди у цю колону, що завтра йде до штурму. Тільки одно тобі скажу: ти людина освічена, не шукай сам смерті. Коли судилося тобі полягти, то смерть сама тебе знайде й за піччю. Не зневірюйся, юначе. Бог — батько, ще все переміниться. Ти ще вернеш у канцелярію, бо й там важна робота, якої хто-небудь не зробить.
Не хочу більше бачити тої канцелярщини.
Та ти не гадай, що ти сам-один до мене зголосився, пристало до мене багато козаків реєстрових і січових, котрим це безділля навкучилось. /
Олексій зараз відійшов на вулицю Глинянську і засів в окопах. Тут ще треба було дещо зробити.
Щоб заспокоїти своє хвилювання, він заткнув шаблю за пояс, узяв у руки заступ і став жваво копати землю. Козаки його знали й дивувались, що у канцелярійника стільки сили.
Надійшов вечір, і Корнієнко, спітнілий і змучений, приліг на землі й зараз заснув...
Вранці, як лиш світати стало, прокинувся від того руху, який в окопах зчинився. Отамани та десятники будили козаків і шикували їх до наступу. Кожен протирав заспані очі й хрестився. Та ніхто не думав про те, що, може, то остання година його життя, може, ще й сходячого сонця не побачить... "Нині козак—завтра пропав". Це тямив кожен, та лише благав господа, щоб не попасти ворогові в руки живим і не згинути мученичою смертю.
Не думав про те й Олексій. Його душу опановувало те саме почування, що й інших: він став подібним до всіх.
Серед густої осінньої мряки виступило військо з окопів. Несли великі драбини, сокири та молоти. У кожного
стирчала за поясом шабля або довгий ніж і пістолі. Мушкетів ніхто не брав, бо їх не було треба.
Аж ось забовванів перед ними кляшторний вал з парканом на верху. На даний знак підступили козаки під вал і підняли бойовий оклик: "За віру, молодці, за віру, бий їх, клятих!" І кинулися прожогом у рів. Та в тій хвилі посипалося на них градом каміння та ломаччя, посипалися мушкетні стріли. Оборонці, очевидно, дожидали наступу. Настав великий крик, що годі було слів розібрати, не чути було команди. Кожному було одно на думці: дістатися на вал та вивернути паркан. Козацтво, незважаючи на трупи, що густо падали, таки вдерлося на вал, підступило під паркан і скрилося за ним. Сотні сокир вдарило в дерев'яну огорожу, десятки колів стали її виважувати* Оборонці відбивалися чим попало почерез паркан. Паркан став тріщати і похилився, а далі в кількох місцях вивернувся. Козаки стали туди переходити. Знову привітали їх мушкетним вогнем, знову падали трупи, та ніхто на це не зважав, на місце вбитих вступали інші. Багато оборонців не вспіли на час відскочити з-під паркану, цих придушив звалений паркан і потолочив на смерть.