І такі міркування не могли відігнати любої думки про Катрусю Серпанківну. "Чого мене тепер якраз ця клята лихорадка вчепилась, а то був би поїхав на Січ і Катрусі не побачив і не знав".
По обіді пішов у свою кімнатку, узяв книжку, яка попалась під руки, і став листувати. Та нічого не чіпалось його голови. Звернув увагу на віщування Горпини щодо Хмельницького. Як воно справді було б гарно, коли б так Хмельницький підняв повстання проти панів, якби так увесь український народ піднявся до орлиного лету та прогнав панів за десяту межу, як говорив Чорнота... Тоді б гарно жилося православному народові на великій просторній Україні — без пана і хлопа...
Узявся знову за листування книжки, та за кожним рядком показувала Катруся своє гарне личко, достоту таке, як його сьогодні бачив... А може, це гріх, що він про неї дмає? Чого ж? Вона цього не знає, а йому так любо про це думати... і бачити її в своїй уяві такою, як вона справді є... Покинув книжку й пішов пройтися по городі. Та й тут ті самі думки, ті самі привиди. Побачив квітку. Таку саму бачив нині у косах Катрусі. Він зірвав квітку і став її цілувати.
"Пек та осина! Наврочили мене чи яким зіллям зачарували? Та це, либонь, лиш сьогодні так, а завтра минеться... А може, то Чорнота навмисне мене там завабив?
Козаки химерні та збиточні бувають... Та раз штука вдасться, а я ні завтра, ані післязавтра там не піду".
Легко було сказати: не піду... можна й забожитися. Треба би ще себе на ланцюг припнути або на замок замкнути. Чорноброва Катруся, хоч вона того не знала, закинула на серденько молодого юнака невидимий арка-нець. Чим більше хотів його розсилити тим більше замотувався з руками, ногами, головою, цілою душею.
Ще кілька днів держав себе Олексій добре, мов коня за поводи, навіть не виходив з дому нікуди. Позбирав усі книжки, які знайшов в хаті, і обложився ними, мов рабин. Та не міг себе присилувати, щоб розуміти те, що читав. Так само не бралась його їда і сон кудись відбіг. Видно, як силувався, щоб додержати постанови: не піду. Замість поправлятися по хворобі, він з дня на день більше марнів.
Помітила це Горпина і раз так каже:
Щось, дитино, не так з тобою, як треба, замість поправлятися, ти марнієш...
Я, няню, почуваю себе добре, лиш... лиш не їсться й не спиться. Мене, либонь, наврочено, порадь мені на це, няню...
Я не відьма, щоб з такої недуги тебе лікувати. Це було б гріхом проти божої волі. Чому ти не хочеш зайти до Серпанків? Там тобі на твою недугу ліку шукати...
Коли ж бо я, няню, вирішив собі, що туди ніколи не піду...
Не добре ти вирішив, сину. Перш усього, це противне божій волі. Коли твоє серце до Катрусі пробудилось, то така воля божа, що ви обоє для себе призначені. Ти надармо мучишся, бо таки не видержиш і підеш. Чого ж мучити себе? Йди ще сьогодні.
Олексій спаленів, мов рак.
Мені, няню, справді від якогось часу щось сталося, чого я не розумію. Я бачу, що я не той став, що перше був. Мене насідає якась туга, я би кудись йшов, полетів, хоч і не знаю куди, і знаю, що там не знайшов би того, за чим мені тужно. Мене огортає сум, чорні хмари насідають мою душу, мов восени галич заоране поле... і не можу собі ні місця знайти, ні ради.
Я знаю це, моя дитино. У тебе ніжна душа, дівоча. Твій час на тебе прийшов. Таке саме буває з нашою сестрою. Тільки що дівчатам гірше. Вони, сердешні, мусять ждати, а самим не можна.
— Що це таке, няню? Зо мною ще такого не бувало.
— Кажу, що вже тепер твій час прийшов. Піди до Серпанків, то певне тобі полегшає. Коли тебе ще й запрошували, так піди ще нині.
* * *
Того дня, як Олексій у Серпанків обідав, каже Серпанка ввечері до жінки:
Як він тобі здається, цей Богданів похресник?
Несміливий, мов школяр, не хотів слова промовити.
— А за кожним словом червоніє, мов дівчина, особливо коли Катруся до нього наближалася.
— Ти гадаєш?..
— Певно, що гадаю. Недармо сотник про весілля закидав. Той Олексій ще дуже зелене хлоп'я, ніким не доторкана квітка. Я таких люблю і такого бажав би собі зятя для Катрусі...
— Що ти говориш, а хто ж він?
— Він лише що скінчив академію, але з нього може вийти великий чолов'яга. А ти не забувай, що Богдан ним опікується. Вчених людей треба нам буде багато.
— Та поки що він таки ще нічого не має...
— А хіба Катруся зараз мусить віддаватися? Сама кажеш, що вона ще дитина, а Олексієві не буде більш як 21 рік.
— Розлюбить дівчину, а потім покине...
— Ні, Ганно, він не з таких. Такий молодик, що за кожним словом паленіє, мов дівчина, коли раз полюбить, то вірним буде до смерті. А коли полюбить, то буде йти прямою дорогою і буде соромитись робити нечесне діло саме тому, що любить. У нього ніжна дівоча душа. Козак з нього, либонь, не вийде, та хіба ж усі лицарями мусять бути? Але... може, я й помиляюсь. Поживем — побачимо. Він сюди частіше заходитиме, то придивимось краще до нього.
— Я би хотіла, щоб він нашу дитину розлюбив...
— Усе в божих руках. Коли так нашій дитині судилось, то так цьому й бути. Коли б до неї який ледар сватався і я про це знав, то б його прогнав палицею, але такого гарного хлопця, то годі. Ти подумай, що ми прогнівили би
. Богдана і Чорноту, що ми їх людину до хати не прийняли, а я цього не хочу. Ми однодумці, і всі до одного прямуємо. Вони мої приятелі і ледаря, певно, би мені до хати не приводили, знаючи, що в мене молода дівчина. У нас тепер наладжуються великі діла та зміни. Козацтво гуртується, підносить голову. Сам король того хоче, щоб козаки приборкали шляхту. Король Хмельницького до себе на покої кличе та грамоти йому пише. Ти того всього не знаєш, але мені не можна Хмельницького обижати.
Дай, Боже, щоб хоч наші діти кращої долі діждалися...
Так буде певне, тоді Олексій піде високо, а за ним і наша Катруся.
* * *
Катруся теж часто про Олексія думала. Зразу, як поглянула на його змарніле лице і довідалась, що він втікав від пана, а потім тяжко занедужав, вона його жаліла. От як їй гарно живеться у батенька й неньки, він сирота бездомний, втікач та ще й ховатись мусить перед гончими, щоб його не піймали та не покарали люто. Вона те чула від подруги Насті, що все підслухала, як сотник говорив. Понад ці сточування його лихій долі, вона не почувала більше нічого. То ще була дитина.