Зараз на другий день розпочалася на гетьманській квартирі у Білій Церкві велика, невпинна праця дипломатична. Хмельницький писав листи на всі сторони. Скидаючись, що він не знає нічого про смерть короля, він написав до нього листа. Писав про великі кривди, які українці
мусять терпіти від панів. Про сам народ простий, ланщиз-
няний не згадував нічого. З-під тих утисків мусили козаки
втікати на Запорожжя, бо іншого безпечного місця для
них не було. Та пан краківський, і там не дав їм супокою
і вибрався з великою силою зруйнувати Запорозьку Січ
,і всіх козаків повернути у підданство. Тоді запорожці
.випросили собі помочі від татар,'обернулися на пана
гетьмана і рознесли його вщент. Не його вина у тому, що
коли рубається сухі дерева, то й сирим дістанеться. Але
козаки, як і все, остануть вірними, його. королівській
милості. ' '
З тим письмом вислав у Варшаву Вешняка, Мозиру,
Богдарбута і писаря Петрашенка. Окрім того листа, дав
Хмельницький своїм послам інструкцію з пунктами, чого
мають домагатися. ТІ пункти були такі,' що гетьман згори
міг знати, що пани їх не приймуть. 1
• Друге письмо пішло до пограничних московських воєво-дів. До них писав, що згода з татарами була лише хвилева, викликана потребою. Якщо цар поможе козакам у боротьбі з Польщею, то не буде потреби до татар за поміч забігати.
Та ще написав гетьман листа до найбільшого, ворога українського народу — Яреми Вишневецького. Звіщав йо_-го про розгром гетьмана Потоцького, але за це не можна Хмельницького винуватити, бо як пан краківський гонив за ним з військом, то він мусив боронитись, і йому поталанило. А втім, він і тепер, як і все, визнає себе вірним слугою Речі Посполитої і короля. .До воєводи Кисіля писав, називаючи його великим Подвижником грецької віри і оборонцем православної церкви. Він жаліє над тим, що сталось і покладає усю надію на пана воєводу, що він помирить козацтво з панами, бо тут головно розходиться про' віру й церкву. Про те, що лист Кисіля перехоплено, не згадував нічого. Не згадував і про те, що на попередній заклик Кисіля і на вістку, що гетьман Потоцький вже вийшов в поле на бунтарів, московські воєводи пішли справді в похід проти козаків, та, довідавшися про розгром на Жовтих Водах,' завернулися...
А тим часбм скрізь по Україні порозходилися великі загони козаків і черні, котрі нищили' панів, громили ксьондзів та жидів.
ЛЮТИЙ КАТ УКРАЇНИ
Ярема Корибут Вишневецький походив з старинного українського магнатського роду. Один із його предків, Дмитро Вишневецький, був козацьким гетьманом, одним із перших організаторів січового товариства. Козаки прозвали його у піснях Байдою. Вславився походами на турків і згинув мученичою смертю в Царгороді. Про нього склали кобзарі думу, котру понині українці співають. Ще батько Яреми був православним, а мати з роду Могилів теж. На нещастя України віддав батько молодого Ярему на виховання і науку до єзуїтів. Вони вміли так на нього вплинути, що не лиш перейшов на латинство, а й зляшив-ся і став завзятим ворогом не лише православної церкви, а й українського народу. Він довгий час подорожував по Європі, а в р. 1633 повернувся на Україну і засів на розлогих маєтностях свого батька.
Даремне благав його Київський митрополит Петро Могила, що йому родичем по матері доводився, даремне уговорювала його рідна мати, щоб вернувся до батьківської віри. Ярема не хотів про це чути і остав ревним католиком і ляхом.
Засівши на батьківщині, став усюди в своїх маєтностях на Задніпрянщині і в Галичині ширити латинство і нищити православ'я. В Прилуці побудував домініканцям великий монастир, спроваджував єзуїтів на Україну, опорож-нені православні парафії обсаджував уніатами, будував костьоли.
Пішов слідом усіх перевертнів. Для затишення докорів совісті, для затертя слідів свого гнізда нищив усе, що йому руський рід нагадувало. Сидячи серед українського моря, боявся, щоб його не затопило. Спроваджував до своїх маєтків дрібну худопахольську шляхту і дуже про неї дбав. Зорганізував і узброїв своє власне військо. І шляхта, і військо його дуже любили. На все те треба було багато грошей, і треба їх було добути з мужиків-під-данців. А.що жиди були митцями у польських панів у добуванню грошей у робучого люду, то Ярема виручався ними. Жидів він дуже любив. Вони були у нього шинкарями, державцями і економами та збирачами податків. Вони дбали про панську касу, але не забували і за себе й багатіли потом і кривавицею робучого люду.
Ярема був гордий із себе і називав себе королем на Задніпров'ю, а на Варшаву й не дивився.
Своїх панів-сусідів вважав за худопахолків і робив з ними, що йому було завгодно. Лише тих, що йому підлещувались, любив і підпирав, був для них ласкавий і щедрий. На інших нападав збройною силою, навіть на магнатів. Казановському забрав Ромен, Конецпольсько-му — Гадяч. Позивали його перед соймом, та він навіть не ставав до розправи, знаючи, що йому нічого не зроблять, а ніякий присуд не буде виконаний. Свою неприявність у процесі з Конецпольським оправдував недугою. Конец-польський зажадав від нього присяги на те, що нездужає і не може до розправи з'явитись. Тоді прибув Ярема до Варшави на чолі добірного війська 4 ООО й відгроджував-ся Конецпольському, що його вб'є. Так само відгроджу-вався і королеві. Навіть у Польщі вважали це небувалим зухвальством. Але ніхто йому нічого за те не зробив. Наляканий король випросив у Конецпольського, щоб не жадав від Яреми присяги, бо може прийти до нещастя і Річ Посполита скомпроментуеться перед заграницею. Конецпольський налякався теж і уступив.
Справу Гадяча розбирав асесорський суд і признав право за Конецпольським. Він дістав присуд, котрий лишився клаптиком безвартісного паперу, бо ніхто не міг його виконати, хіба сильніший за Ярему, а такого у Польщі не було. Поведения Яреми викликало між панами велике обурення, та хіба лиш у Варшаві.
Навпаки, на Україні усі Ярему піддержували і славословили як єзуїти, так і вся кресова шляхта.
Ярема був зразковим кресовим магнатом-католиком. Він не перебирав у засобах до наміченої цілі і не признавав над собою жодного закону. Підданець не знайшов у нього правди і права. Кожна жалоба на хлопа, кожний донос кінчалися нелюдською карою. Калічення для постраху, відрізування вуха, відрубування руки, шибениця або кіл — то були звичайні повсякденні кари.