Та хоч би вашмосць не приймав до свого війська стільки черні, що нікому на ріллі робити...
Значиться, що ваша достойність прираджуєте мені робити так, щоб мене ляхи роздавили одним махом? Спасибі за раду. Порадьте краще ляхам, щоб не скликали посполитого рушення, .щоб не спроваджували чужоземного війська... Шкода говорити.
Владика від'їхав до Києва, не доконавши того, що задумав, їдучи сюди. Його вкололо немило, бо він був певний того, що своєю появою серед козацького православного війська доконає того, чого собі бажав воєвода Кисіль та й він сам.
Про від'їзд владики повідомив гетьман Кисіля і тим дав йому пізнати, що він не такий м'якенький, як Кисілеві здавалось.
За той час повстанчі залоги розлилися по всій Україні, нищили панське добро, мордували панів, єзуїтів та жидів, кого лише захопили, нищили костьоли та кляштори — і уся Україна загоріла страшним пожаром. Аж по ріку Случ не стало панського духу, а козаки, стоячи над рікою, гукали:
— Тям, ляше: по Случ наше!
ПЕРИНА, ЛАТИНА, ДИТИНА
А тим часом на універсал, виданий трьома гетьманами, збиралося під Глиняни, коло Львова, коронне військо, зложене з чужоземного війська і посполитого рушення.
Збиралося дуже поволі, бо кожному спішно було обробити жнива і зібрати хліб. У Польщі ввійшло в звичай, що посполите рушення збиралося мляво, і ніхто не спішився надто. Тепер ще ніхто не сподівався якоїсь хоч би нагани від добрячого князя Домініка, котрий дуже любив вигоду сам. Хмельницький, дізнавшись про таке недотепне командування, назвав зараз цю трійцю: перина, латина, дитина.
До тої недотепності в командуванні прийшла ще одна невидальщина у війську, а то воєнна рада в головнім штабі, зложена з двадцяти чотирьох сенаторів, що не розуміли воєнного діла, котра мала право наглядати всі розпорядки начальної команди і в рішучій хвилі закладати свій протест, а команда мусила того послухати. У самому війську, опріч кількох заливайків, які держали компанію з Заславським, інша шляхта була йому не рада, і тим не хотілось його наказів слухати, а він не мав сили, щоб своїх підвладних до послуху примусити.
Князь Ярема Вишневецький уважав себе обидженим тим, що його гетьманом не вибрали. Про те, щоб піти під команду такого Заславського, про котрого висказувався з найбільшою погордою, не могло бути й мови. Тому-то він зараз з-під Костянтинова пішов з військом у свій Збараж, куди вже приїхали його жінка Гризельда За-мойська з сином. Князь знав собі ціну і загадав тут так довго ждати, поки його не попросять, бо він нікого понад себе не визнавав. Як прийшов від Заславського призив, щоб поспішав з військом під Глиняни і ставав під його руку, він відповів:
— Скорше позволю себе Хмельницькому на кіл посадити, ніж піду під руку Заславському, тому бабієві і п'яниці. Йому командувати в гаремі якого паші турецького над дівчатами, а не над військом. Заявляю панам, що я стою від тої мерзенної війни оподалік, розпускаю моє військо і виїжджаю з останками моєї мізерії за границі Польщі.
Тоді клякнув перед ним його довірений шляхтич Маш-кевич і, зложивши руки, мов до молитви, просив:
— Вашмосць, закликаю тебе Богом святим і його найсвятішими ранами, заверни це страшне слово, котре вбиває ойчизну. Як тебе тут не буде, то твоє імення і твоя лицарська слава перестане лякати ворога Речі Посполитої. Воно одно здержує ворога на межі Польші більше, як стотисячна армія.
Тоді вся тут приявна шляхта закричала в один голос
Не лишай нас, ваша милість, у такій потребі, не губи Речі Посполитої і шляхетства!
Не я її гублю, а сама собі могилу копає через такі безглузді розпорядки. Віддають команду в такий преваж ний мент недотепним дурням, а з другого боку, посилають до ребелянтів комісарів з тим зрадником шизматицьким Кисілем, а той пише мені молєстації, щоб козаків не дразнити і ждати на вислід його переговорів. Що ж мені робить? Піду під команду того бабія, а він накаже вибирати для його гарему найкращих дівчат на Україні... Щоб я був фальшивим пророком, але при першім зударі з хлопством ціле військо розлетиться, а пан Домінік дасть ногам знати. Нащо ж ця ганьба має впасти чорною плямою на мою чисту лицарську славу?
Ще не договорили, як служба дала знати, що якіа. пани-лицарі домагаються говорити з князем.
То були два поручники з польського війська — Ружи цький і Пржиємський, що приїхали з-під Глинян. їх зараз припустили перед князя, і Ружицький говорив:
— По наказу вищої влади ми привели під Глиняни наші коругви, де саме збирається коронне військо. І ту-ми дізналися, на превеликий наш жаль і обурення, шо команду над військом віддано аж трьом регіментарям. а на першому місці пану Заславському. Зразу вважали ми це за невдалий жарт, поки не переконалися про правду Ми готові покласти наші голови в обороні ойчизни, та хай же з тої найбільшої нашої жертви буде для не? якийсь хосен. Але класти голови під невмілою командою, яка поведе нас на заріз, нам не хочеться. Для того ми хотіли вертатися зараз додому, та ось довідались, що ваша милість є тут недалеко з своїм військом. І тому приходимо як іменем нашим, так і всієї шляхти прохати вашу милість, щоб зволив прийняти нас під свою руку З вашою милістю хочемо побідити або лицарською смертю полягти.
Ярему наче б медом помастив. Така уважливість до його особи, таке цінування його лицарського таланту розтопили, мов віск, його завзятість, і він умить змінив свою попередню постанову.
Спасибі вам, панове, за честь, яку ви мені зробили... Приймаю вас з усім товариством під мою руку дуже радо.
Слава князеві! — кричала шляхта, плещучи в долоні.— Жий нам довгий вік і веди нас до слави і до побіди...
Ружицький і Пршиємський зробили добрий початок. Від тої хвилі стали напливати до князя нові коругви. Усі команди минали Глиняни і йшли туди. Те саме робили і ті, що вже були під Глинянами, покидаючи Заславського. Навіть ті, що на соймі проти князя голосували, опинилися тут. Калиновський і Конецпольський перепросили Ярему в приявності всієї шляхти. Заславський опинився тепер ні в цих, ні в тих. Як так далі піде, то він остане без війська, і годі впаде на нього неслава, дцо не вмів удержати війська в руках, ще поки стрінув ворога. Йому прирадили поїхати до Яреми і перепроситися з ним — і він послухався. Таке упокорення завзятого ворога дуже влестило гордого Ярему. Він прийняв Заславського дуже ввічливо. Заславський говорив: