Ти поспішав до мене, надіючись, що застанеш мене паном в Суботові, тоді б я знав, що з тобою зробити і як. тебе у люде вивести. Та бач, як доля наді мною поглузувала, і мені тільки добра осталось, що цей домик. Все мені ворог забрав, а чого не міг забрати, то знищив, гірш татарина. Та ти не журися, якось ми порадимось, і я тебе не цураюсь, хоч би тільки для пам'яті мого покійного друга Артема.
Вернувся Тиміш, а за ним ввійшла в світлицю старенька бабуся, сотникова няня Горпина. Вона ще у покійного Михайла Хмельницького служила, і Богдана виняньчила, і при ньому віку доживала, завідуючи його домашнім господарством. На її руках заснула вічним сном перша Богданова жінка, Ганна Сомківна. Вона няньчила всі Богданові діти, Богдан шанував її, начеб рідну маму, і не в одній справі-питався у неї поради. Вона була сивенька, мов голуб, і держалась похило... літа спину пригнули.
Горпина придивлялась пильно до гостя.
А здалека, дитино, приходиш?
Здалека, бабусю,— каже Тиміш,— аж з Лубен...
— Від пана втікає,— пояснював Богдан.— Це, Олексію, моя старенька няня... а її люблю, мов рідну маму...
Горпина говорила:
Ох! Кари на них, кари пошли — зниспошли, господи, на тих панів пекельний вогонь, щоб живими згоріли ті недолюдки...
Слухай, няню,— каже Хмельницький,— у Тимошевій кімнатці треба поставити друге ліжко для гостя, там будуть обидва жити.
Зробиться, Богданочку, усе зробиться, а ти, голубе, ходи зо мною в кухню, хай тебе нагодую,— каже Горпина до Олексія.— Ох! Та пани! Бог би їх побив, як вони нас понівечили, ограбили...
Як всі повиходили, встав Хмельницький, заложив руки поза себе, як мав звичай робити, коли над чим важко думав, похилив голову і ходив по хаті.
"Поки я виберусь у Варшаву, то вони мені де-небудь за Чигирином в'язи скрутять. Треба показувати, що до короля вибираюсь, а тим часом вночі з хлопцями махну на Запорожжя та там лиху годину переживу. Іншого виходу для мене немає..."
Корніенко, поживившись, пішов з Тимошем у його кімнатку.
— Ти, Олексію, таки лягай спати, бо видно по тобі, що знемігся ..
Коли Олексій роздягався, Тиміш дивився на його одежу:
— Ти, небоже, обідрався в дорозі неабияк...
— Я вже не пам'ятаю, скільки днів мандрую, виминаючи оселі князя. З Лубен я втікав з одним клунком в моїй спудейській одежі. Спав, де попало, не раз в лісі на розлогім дубі... Наостанку я нині рано стрінув в лісі під Чигирином якогось козака-характерника. Він мене нагодував та й дорогу у Чигирин показав.
То ти сьогодні рано був в Чигиринському лісі? А не чув ти якого гамору, не бачив нічого?
Я приліг при огні і кріпко заснув. Аж вже великий день був, як мене козак розбудив, бо йому треба було їхати...
— А не знаєш, як той козак називається?
— Я питав, та він не сказав мені, говорив, що ще не можна та й що я його тут, в Чигирині, стріну...
В тій хвилі ввійшов в кімнату Хмельницький. Він чув оповідання Корнієнка і зацікавився.
— Олексію, а чи пам'ятаєш ти, що недалеко біля того місця, де ти спочивав, була в лісі прогалина?
— Так, справді, я через неї переходив...
А як той козак виглядав з лиця, говорив, може, що мене знає?
Виглядав так, як ті запорожці, що я їх у Києві бачив. Він чорний з лиця, чорні вуси, чорне волосся, а таке саме на волохатих грудях і руках. Невисокого росту, та дуже кремезний і плечистий.
— А який його кінь?
— Дуже добре пам'ятаю: буланий і такий ласкавий та розумний, мов людина... Що до нього козак заговорив, то все розумів...
Сотник дуже зрадів і зараз вийшов. "То Чорнота, то його мистецький стріл був. Тепер знаю, кому подякувати за врятування життя. Тому-то він мені не показався..."
Хлопці ще балакали, поки Олексій не заплющив очей і заснув. Тиміш ходив на пальцях, щоб його не розбудити. Вийняв з скрині свою одежу, нові чоботи, пояс, шапку і поклав те все на стільці біля постелі. Опісля приніс від няні мережану сорочку, приніс ще в мисці воду і поклав усе так, щоб Олексій, як лише відкриє очі, усе помітив. Тепер пішов до батька в світлицю. Хмельницький все ще ходив по хаті в задумі.
— Я буду тут недовго, батеньку. Чого ти питав Олексія про цю поляну в лісі?
— Бо в тому місці я стрінувся з Чаплінським.
— Розкажи мені, тату, про цей двобій, бо я аж горю з нетерплячки. Чи ти справді зарубав Чаплінського?
— Ні, сину, ось сядь, я тобі розкажу... Хмельницький розповів йому усе.
А знаєш, хто мені врятував життя?.. Сотник Чорно? та. Після опису Олексія, то ніхто другий, тільки він.
Казав Олексієві, що незадовго тут буде...
Я його теж сподіваюся. А ви, хлопці, ось-ось поїдете зо мною. Я хочу на Січ перебратися, бо ті злодії тут мені віку вкоротять. Чи ти дав Олексієві яку одежу переодягтися?
Дав і одежу, і чоботи, і сорочку. Я думаю, що він такого самого росту, що й я, то на "нього буде добре.
Ладно! А ти думай про те, що незадовго поїдемо. Я тебе самого тут не лишу, бо тобі також вкоротили б віку.
* * *
Онацький дожидав вечора, щоб підкрастися під домик Хмельницького непомітно і остерегти його перед небезпекою. Потім опівночі прийде його піймати, а тоді і сліду по ньому не буде. Такий вирішив план і був певний, що вдасться. Потім розішле погоню на всі сторони, та лиш не туди, куди Хмельницький втече.
Коли стемніло надворі, він вибрався до дому Хмельницького, та аж задеревів, коли застав там вже гайдуків, що обставили домик з усіх боків і господарили всередині. Онацький бачив, як Хмельницькому закладали кайдани на руки і на ноги. "Хто мене випередив? — подумав Онацький.— Таж Чаплінський дав мені приказ, говорив, що мені вірить... не розумію цього. Але я не дам .собі відібрати того, щоб Хмельницького сторожити. Це ж не буде підозріло, бо тут ходить про подвійний жолд і про подарунок, а на таке, то кожний ласий... Як лише того добуду, тоді й подумаємо, як Хмельницького освободити".
Як Хмельницькому сказали старостинські слуги, за чим прийшли, він не спротивлявся. Поглянув на ікону Спасителя і важко зітхнув. В хаті вже спали. Лише няня голосила та проклинала панів-нелюдів:
Кари на них, небесної кари! Нелюди, кати! Бог це бачить і, певно, помстить нашу кривду...
Няню,— говорив Хмельницький,— заспокійся,,. я під покровом Всевишнього і без його волі волос з голови мені не впаде. Не голоси, бо хлопців розбудиш, а я не хочу, щоб Тиміш це бачив, бо він палкий і готове нещастя... Вранці дай знати отцеві Созонієві і радьте собі, як самі знаєте, бо у мене немає тепер на те голови... Прощавай, няню, оставляю вас під омофором святої Покрови...