Олюнька

— Та ви, може, й добре говорите, сусіде,— замітив Луць,— але я все гадав би, що таки, даймо на то, вокоман трохи делікатніший від нашого брата-шляхтича та й, може, інакше обходився б з нею. Дістав би яку добру службу у грабйого[18], одного або другого, та й було б їй добре...

— Го-го! А я бачив таких делікатних вокоманів, що пражили своїх жінок на­гайкою, як хлопа на панщині. То, сусіде, ніколи не вгадаєте, який хто буде. Вже скоріше про шляхтича вгадаєте. От росте межи нами змаленьку та й ба­чимо який, а такий зайда підлеститься до дівчини, а потім ціле життя неволя й біда. То, кажу вам, сусіде, нема як шляхтич на своїм загоні! Хоч тепер хочуть нас зрівняти з хлопами, до війська нас беруть, але все-таки що шляхтич, то не хлоп! Ніхто йому не сміє сказати: "Уступися, посунься!.." А в шкіру як б'ють, то на дивані... Але шляхтич мусить бути правдивий і тямити те, що він шляхтич, що його батьки заледве королеві кланялися та що воювати вміли...

— Та воно, сусіде, правду кажучи, ще час про те говорити... таж то ще ди­тина...

— Ну певно, що так, але я все своє кажу, що в мене порядний шляхтич біль­ше вартий, як ціла сотка тих нагайкевичів-вокоманів, з котрих майже кожний злодій, обкрадає свого пана...

— Нехай і так, бог вам заплатить за те, як обороните сироту при потребі. Дякую вам за добре слово. Бувайте здоровенькі!

Луць вийшов від Шевка заспокоєний. Він знав, що ніхто не оборонить його внучки так, як Шевко.

VII

По смерті Костя Полошинського відчула Костиха, що таки багато втратила, Кость заробляв річно стільки, що було чим заплатити податок, усіх поодягати та ще й дещо справити до хати. Тепер треба було обмежитися своїм господар­ством, а воно було невеличке. Трапився ще один неврожайний рік, розіллявся Дністер, і до хати Костихи стала заглядати нужда. У тій біді вдалася Костиха на пораду до свого родича Шевка.

— Біда, панє брацє,— каже Костиха.— На обійсті лиш одна корова, нічим того поля обробити, ні угноїти, а тут три роти годувати і три спини одягати... Не знаю, як перебути цей передновок.

— У мене рада готова, не знаю лише, чи ти пристанеш на неї. Дай Дмитра до мене на службу. Зле йому не буде. Я буду платити, як іншим парубкам, та й по­ле поможу обробити. У мене, слава богу, три плуги... дасться ради всьому.

— А бодай же я не дочекала свою дитину в наймити давати! — закричала Костиха.

— Коли так, то можете пухнути з голоду. Я зі своїм не накидаюся. Ти, сестру­ню, гадала, що як скривишся перед Шевком, то він тобі дасть ключ від комори? 0 ні! В мене не так. Я готов помогти, але хто хоче працювати так, як я працював, доки чого доробився. Я хотів з Дмитра зробити господаря, привчити його до роботи, бо той бабин син нічого не знає і при тобі не навчиться. За той час оброб­ляв би я ваше поле, а з заробітків, може б, дечого докупилося. Оженив би його добре, як час прийде... Ну, але як ні, то ні. Тримай його при собі, припни до за­паски, але задурно я не дам і макового зерна!

Костиха відійшла ні з чим; шкода, що така упевнена була у помочі багатого родича. Порада Шевка, щоб Дмитро йшов на службу, була для неї несподіва­ною й неможливою.

"А не діждеш ти, багачу проклятий, щоби моя дитина в тебе служила! Сам має стільки, що з рота вилазить, а мені не дасть, каже, макового зерна. А я ско­ріше піду жебрати, ніж дам своїй дитині по службах валятися..."

Коли Костиха розповідала синові розмову з Шевком і сердилася на скупого багача, Дмитро махнув рукою та й каже:

— Е, мамо, ви самі не знаєте, чого хочете. Вуйко добре говорить. Або його наймитам зле? Вбираються добре, їсти мають що, а я тут таки справді спухну з голоду. Таж не в чужого буду. А може, потрапимо так піддобритися, що вуйко мене за свого прийме?..

— Поки мого життя — не буде того! — каже Костиха.

— Е, чому би ні? Добре, що вуйко сам таке нагадав. А що би ви, мамо, сказа­ли на те, якби я так колись сидів на вуйковім? Га?

Костисі дуже сподобалася така гадка. Вона знала, що Дмитрусь розумний хлопець, то може йому й удатися, а за таке варто кілька літ послужити. Зараз таки другої днини Дмитро пішов до Шевка.

— А що там, Дмитре, може, прийшов просити мене за свата?

— Е, жартуйте собі, вуйку, здорові, а я прийшов в інтересі, в тім, що ви вчора з мамою говорили.

Дмитро стояв коло порога, м'яв шапку в руках і дивився в землю, хіба часом глипнув спідлоба на вуйка.

— Та чи одно я говорив, а люди не хотіли слухати? — сказав Шевко. —Що ж будемо більше про те говорити? Твоя мати й чути не хоче, щоб її пестій служив, а я іншої ради не знаю.

— Не дивуйтеся мамі! Вони хотіли б найліпше, та чогось того не розуміють, що я дома не висиджу нічого. Я, знов, міркую, що ліпше заробити у свого, ніж іти до двора під вокоманову нагайку. А як не стане хліба, то таки треба піти...

— Видно, Дмитре, що ти розумніший від матері, але ти ще не маєш літ, мусиш так робити, як вона каже.

— Та вже й мама годяться на те, щоб я пішов до вуйка на службу. Воно так найліпше. Я ще жодної роботи не знаю, я й коло коней не був ніколи,— який же з мене господар буде?

— Певно, на запічку не навчишся нічого. Ну, добре! Іди, заклич маму та зго­димося таки зараз.

Дмитро своєю бесідою прихилив до себе вуйка цілком.

— Видко, що в нього чиста шляхетська кров! — сказав Шевко до жінки.— Будуть з нього люди, як буде добре вестися...

Дмитро прибіг до хати.

— Мамуню, ходіть до вуйка, кличе. Тільки не проговоріться де з чим заба­гато. Я його, либонь, уже геть піддобрив для себе.

Костиха накинула на плечі хустину й пішла до Шевка.

— Ну і що ж, сестро? Дасте Дмитра до мене? Він каже, що дасте.

— Певно, що дам. Боженьку мій, сліди ваші буду цілувати, брацє мій со­лодкий! Вчора здавалося мені інакше, але вночі, як розважила все добре, поба­чила я, що ви добре радите. Що ж буде дома робити, як нема що їсти!

— А що ж хочете на рік? — спитав Шевко.

— Що ваша ласка... Як я сміла би годитися?

— Я вашої ласки не потребую й задарма нічого не хочу. Дмитрові заплачу так, як бере в мене молодший парубок, а крім того, оброблю ґрунтець та звезу хліб, бо самі не дасте собі ради.

Умова була корисна. Шевко тримав двох парубків, дві дівки й погонича-хлопця, а Дмитро мав прибути шостий. У Шевка було дванадцятеро коней, шість корів і вісім штук ялівника — одним словом, помітне господарство.