Олюнька

Шевко моргнув на жінку помітно й усміхнувся. Відтак, бачачи, як Дмитро за­мішався, обернувся до нього й ніби сердито спитав:

— Ну, й що, "вуйку", скажете?

— Та я,— каже Дмитро,— хотів сказати, що Лиса має теля.

— Хвала богу! — промовила Шевкова.— Буде більше молока, а то тепер то­го добра так скупо, що вже мені аж голова сохне, як прийдеться тою одробиною челядь ділити.

— А що, теличка чи бичок? — спитав Шевко.

— Га? — відповів Дмитро, що знов задивився на Олюньку. — Ая, теличка!

— А ти нею так утішився, що язика в роті забув,— дражнив його вуйко.

— Та де, о, та чого забув? — І Дмитро вибіг із хати.

Олюнька була кілька днів у Шевків. Вони поводилися з нею, як з рідною дитиною. Спала разом з ними в кімнаті. Шевкова не дала їй дармувати і все наділяла її тою чи іншою роботою.

По кількох днях Шевко каже жінці:

— Знаєш, Мариню, що я собі погадав, як побачив Дмитра коло Олюньки? Я погадав собі зараз: а то була би з них пара, аж любо! Прошу тебе, вона дівчи­на гарна й заможна, він хлопець працьовитий і добрий, а що в нім справжня шляхетська кров, то я це знаю. Що ти гадаєш?

— Та певно, що то було би добре, але до того ще далеко. А знаєш ти, Якуб'є, що вона нічого, анічого не вміє? Я не розумію, як її виховували. Така велика дів­чина, а вона не вміє ні голки в руки взяти, ні горшка обмити, про варення й не говори! Яка ж з неї буде господиня, якби так мало бути?

— Та правда, що без того господині з неї не буде, але що вона тому винна, що та чортиця нічого її не навчила? Та я гадаю, що якби побула тут з тобою якийсь рік, то таки б дечого навчилася. То має бути дуже тямуща дитина — от як ско­ро навчилася читати! Учитель хвалив її; ну, а вже читання — більша штука, як миття горшків або як шиття...

— Будемо видіти! — відповіла жінка.

По тій пригоді Андрії охололи й стали роздумувати над тим, що сталося.

Ганна була страх яка лиха на Шевка; погрожувала, гадала собі, що Шевко вже не одно таке зробив, та й нічого з ним не сталося, бо він знається з панами. Але якби Шевко зробив те, чим їм загрожував? Якби так в Андрія відібрали опі­кунство, то-то була б біда! Відібрали б грунт, викинули з хати, а тоді хоч під пліт іди, і то під чужий, бо свого нема... А ще ті рахунки, що то покійний Луць запові­дав, і Шевко часто пригадував... то скарана година! Обоє Андрії думали про ті прикрі можливості кожне про себе, тихо, бо Ганна ніколи не любила радити­ся з чоловіком, а Андрій, знов, боявся вискакувати зі своїми гадками перед жінкою. По кількох днях Ганна не втерпіла й каже:

— Що гадаєш, Андрію: зробить Шевко те, чим нам загрожував?

— Ніби що?

— Що-о? Дурень, не знаєш? А за ту дурну опіку.

— Я гадаю, що зробить, бо він завзятий чоловік.

— То була би біда...

— Ще й яка біда,— потакнув Андрій.

— Відібрали би грунт і хату...

— Певно!

— Казали би розрахуватися за стільки літ...

— Ая!

— Дурний ти зі своїм "ая"! Піди нині до Шевка... треба його якось уговкати.

Андрій почухався за вухом і скривився. Він боявся дуже туди йти, бо знав,що його порядно вичешуть.

— Я гадав би, що ліпше було б, якби ти, Ганю, пішла... Ти ліпше вмієш го­ворити,— сказав несміло Андрій.

— А тобі язик задубів чи що? Підеш ти! Ти менше винен, то на тебе не так дуже визвіриться.

Не було що говорити, бо так наказувала жінка. Андрій хотів лише трохи від-волікти ту прикру місію.

— Та нехай буде... піду в неділю.

— Аж у неділю? Чи ти оцапів, чоловіче, чи тебе вже цілком запаморочило? Хіба не знаєш, що до неділі можемо вже бути під плотом? Підеш нині, зараз!

Наказ був твердий. Андрій зліз з лави, надягнув святкову капоту, взяв шап­ку й вийшов. По дорозі роздумував про те, як перед Шевком стати і що гово­рити.

Шевка тоді не було дома. Андрій застав Олюньку в сінях, щось заговорив до неї, але вона нічого вуйкові не відповіла і шмигнула до хати. Вона побачила, як спокійно пливло життя в Шевка, і тому дуже їй не хотілося повертатися під п'ястуки вуйни.

Андрій привітався з Шевковою і присів несміло на лаві. Коли довідався, що Шевка нема дома, був дуже задоволений. Все ж не потребував у тій хвилі переживати немилої зустрічі. Того можна було від Андрія сподіватися: він був чоловік слабкого характеру. З одного боку, він розумів, що прийшов у справі, яка, на його погляд, не була справедлива, і прийшов лише під моральним на­тиском жінки, котрій не мав сили заперечувати. З другого боку, він знав, що та прикра місія не обминула б його, а жінка ганяла б ним хоч би й десять разів на день, щоб ту справу полагодив. Андрій міркував собі тепер: "От хвала богу, що справа протягнеться, а потому нехай буде що хоче, аби не нині"... Та треба було щось заговорити.

— Я, прошу пані Якубової, прийшов за Олюнькою...

Андрій сказав не думаючи; та коли вже сказав, то поміркував собі, що, може, так, без клопоту, дасться забрати дівчину при відсутності Шевка, а тоді справа полагодилась би скоріше й легше, ніж він думав.

Такий чоловік, як Андрій, часом бовкне що-будь не думаючи, та аж як почує свій власний голос і зміркує, що сказав добре (часом буває навпаки), тоді на тім своїм сказанім будує дальшу дію.

— Як то "по Олюньку"? — спитала Шевкова.— Я без чоловіка не можу вам її віддати!

— Адже я їй вуйко й судовий опікун...

— Не моє діло вирішувати, а як на мій бабський розум, то й опікун не має пра­ва знущатися над дитиною... Поза тим мені до того нічого.

Андрій не мав що на те сказати, але гадка забрати тепер Олюньку додому крутилася вперто в його голові: "А то Ганна була би з того рада! Та й похвалила би мене..." І він сказав:

— Я таки, прошу пані, заберу дівчину...

— Ледве чи вона схоче з вами піти?

— То я візьму її силою, бо маю на те право? — почав гарячитися Андрій.— Хто би там питав її про те? Візьму за руку — та й кінець, і поведу додому. Вона має в мене бути!

Андрій став щораз більше підносити голос. Він почував себе відважним, бо тут не було його Ганни і нікого такого, кого боявся б.

— Не робіть мені тут криків, панє Єнджею, бо я без "мого" дівчини з дому не дам!

— А я таки візьму її!

— А я закличу парубків і накажу вас викинути за ворота, — сказала твердо Шевкова.— А ґвалтів мені тут не робіть!.. Ганко, — звернулася відтак до най­мички,— поклич сюди Дмитра, але борзо!