Олюнька

Влізе тобі вітчим у хату, розтратить усе, проп'є... А вже грунтець заокруглився, дещо і в оборі, і в коморі... школа б...

Дніпро не перечив більше. Він вирішив не спускати з вуйка ока та підлещу­ватися до нього далі, вдавати байдужого, а свою гадку заховати на самім дні душі, щоб і в сні не зрадитися. Шевко дав йому на початок пару коней.

— За вирятування Олюньки,— сказав,— належиться тобі один кінь, а дру­гого даю тобі за твою щирість до мене. Віз мусиш собі сам справити, а поки що позичу свого, як буде треба.

Дмитро осів на своїм і став господарювати. У вуйка навчився пильності, ощадності і всякої господарської роботи, а що був сильний, як ведмідь, і тве­резий, то все йому йшло легко, як по маслу.

Костиха викинула тепер з голови думку про заміж. Тепер не було навіть на­годи завести яке-небудь знайомство, бо Дмитро пильнував її, як ока в голові. Не вдержалася і пригода Лавра в таємниці, а всякий удівець чи молодець волів би піти до Дністра втопитися, аніж посягнути на Костиху. Костиха хоч і мала великий вплив на свого сина, та, однак, у цьому боялася його переко­нувати.

XIIІ

У Лукашевого Андрія від тої болючої події пішло все іншим ладом. Ганна віддала тепер кермо всього господарства в руки чоловіка, який, захопивши собі владу і посмакувавши її, нізащо не хотів би зійти до своєї попередньої ролі.

Тепер усім було легше жити. Ганна не раз намагалась панувати, але Андрій гримав зараз на неї, і баба не знала, де дітися. Поза тим Андрій був лагідної вдачі і не зловживав своїм пануванням.

Олюньці полегшало. Тепер вона мала за кого сховатися при потребі. Вуйко любив її і не раз Ганну лаяв, коли бачив, що та знущається над дівчиною. Про те, щоб Олюнька пасла худобу, й мови вже не було. Олюнька робила в полі, в городі з вуйною, а зимою пряла. Вуйна не переставала ненавидіти її, а що не могла інакше вилляти на неї своєї злості, то мстила тим, що не вчила її, як стати доброю господинею.

З Олюньки стала дівчина гарна на ціле село. Почали за нею і хлопці загляда­ти,але Ганна, де лише могла, відганяла їх і відстрашувала. Вона тим матерям, що мали дорослих хлопців, розповідала на вухо різні непевні речі про Олюньку. Вона як вогню боялася тої хвилі, коли б Олюнька мала вийти заміж, бо тоді не лише віддавай грунт і уступайся з хати, але й розрахуйся за те, чого нема. Тих рахунків вона найбільше боялася. Крім того, вона знала, що колись це мусить скінчитися, але коли б хоч трохи далі ту неминучу конечність відтягнути, хоч би дівчина до того часу й посивіла...

З того всього Андрій нічого не розумів і тому не перешкоджав жінці. Йому й на гадку не приходило, що колись має бути інакше, як тепер.

Парубки подовідувалися від своїх матерів про різні Олюньчині хиби і стали перешіптуватись, а вкінці довідалися, що Олюнька "така" дівка, що бодай ні-кому не довелося женитися з нею. Олюньці це було зовсім байдуже. Вона ніде не ходила. Щодня була при роботі, а в неділю або свято, коли інші дівчата йдуть на музику, Олюнька сідає та читає книжку. Через те вона й не могла довідатися, що про неї по селу говорили.

Але був хтось у Закутті, що думав заодно про заміжжя Олюньки. Шевка не покидала та гадка, що Олюнька лише для Дмитра пара.

— То видиш, Мариню, — мовив він до своєї жінки, — кращої пари не було й не може бути. Олюнька з доброго шляхетського роду, дівчина роботяща, по музиках не ходить — ну, і гарна, як пані! А Дмитро хлопець лепський, і я все кажу, що в нім пливе добра шляхетська кров... Я їх мушу злучити, аби не знаю що!

Шевкова не перечила чоловікові, бо й сама бачила, що пара буде неабияка, а бодай так їй здавалося.

— То якраз так, як би ми обидвоє! — мовив далі Шевко.— Дмитро не дасть в кашу наплювати, а Олюнька спокійна і смирна, і так повинно бути, бо це по-бо­жому. І маєток у неї є — двадцять п'ять моргів доброго грунту, коралі, в мене сотка...

— Воно все добре,— погодилась жінка,— але не знаю, чи то ще не завчасно? Він ще молодий, а вона ще таки дитина, та й не знати, чи чого навчилася...

— Ти все зі своїм! — перебив Шевко. — Чому не мала б навчитися? Або то святі горшки ліплять? А як не навчилася, довчиться того, чого не вміє. Або ж то Олюнька піде на самостійну господиню? Дмитро не викине мами, а при старій навчиться таки скоріше, ніж там... Кажеш, що молоді, а я своє говорю, що не кайся рано встати, а молодо оженитися. Коли ж віддаватися як коса поси­віє? Моя покійна мама, як віддалася, мала п'ятнадцять літ, а жила дев'яносто. Олюнька має тепер шістнадцять — саме пора!

Шевкові та гадка так дуже подобалася, що задумав таки зараз виконати її. Думав іще кілька днів над тим, а вкінці послав за Костихою.

— Чуєте, сестро, не час би то вже Дмитра женити?

— Або я знаю? Може, й час...

— А з ким? — питає Шевко.

— Треба б когось пошукати... та чейже не з ким-будь...

— Певно, що так, але для Дмитра лиш одна тут пара...

— Не знаю, кого ви думаєте, пане брацє.

— А Олюнька Лукашева що?

— Може, і Олюнька, але треба це добре розгадати.

— Що тут довго гадати? Ось дивіться: дівчина ладна на все село й добра, про те всі люди знають, та й маєток ладний. Буде вас слухати, як рідну маму, бо вона в "добрій" руці була, та й будете мати спокійну годину на старість... Знаєте, сестро, підіть ви самі до Ганни і розпитайте, як там. Погадайте про те, що Дмит­ро став би відразу заможним господарем...

Костиха, поки пішла на оглядини, порадилася з сином. Дмитро сказав:

— Якби то, мамо, радив хто інший, а не вуйко, я на Олюньку й не подивився б, але вуйкові годі перечити. Хоче так — нехай буде так! Якби хотів мене зі старою бабою оженити, то й так було б добре. Я вже того певний, що він усе запише мені, а нікому іншому. Я знаю, що вони з братом-ксьондзом страх як поспереча­лися! Сам я був під дверима, як сварилися, і вуйко сказав, що його дітям не дасть нічого... воліє першому-ліпшому шляхтичеві записати. А хто ж у нього пер­ший-ліпший шляхтич, як не я? Поводився зі мною, як з рідним сином... ну, а все до того йде, що я буду на Шевковім... Таки, мамо, зберіться і йдіть до Ганни роз-відати...

Костиха була хитра баба і не хотіла поки то перед Ганною показувати, що во­на направду щось думає з Дмитром. Вона хотіла лише так, буцімто випадково кинути слово та розглянути ближче хату.