Потім у відділі чоловічого одягу я розмовляв із міс Елві Неш.
— Вітаю вас,— сяючи чарівною усмішкою, сказала Елві. Ця Неш була прегарна негритянка. — Що я можу для вас зробити?
А й справді, що?
Панна Елві Неш переконала мене, що хлопці зараз носять комбінації со-рочка-светр. Перш ніж я це зрозумів, у мене в руках було шість різних варіантів. І вона, дзенькнувши касою, вибила чек — повірите? — на триста доларів та кілька центів.
— Тепер дівчата від вас не відчепляться. Ви будете сяяти, мов нова копійка,— сказала міс Елві.
1 я пішов, гарно виглядаючи. Але, на жаль, лише виглядаючи. На щастя для моїх фінансів, третім і останнім виявився Родні П. Неш, який уже шість тижнів перебував у Європі.
— Куди це тебе заведе? — запитав Стів, і далі героїчно граючи зі мною ранкові матчі.
— Нікуди,— відказав я.
***
Крім усього іншого, мене час від часу мучили нічні кошмари.
Я й досі переживав ту нестерпно-болісну боротьбу, яку вів із Дженні в перший рік нашого одруження. Вона хотіла, щоб я бачився зі своїм батьком чи хоча б помирився з ним по телефону. Мені й досі боляче на згадку, як я кричав на неї. Я був мов божевільний. Одного разу Дженні зі страху бог знає куди втекла. Я перевернув у Кембриджі все догори ногами, але знайти її не зміг. У відчаї я повернувся додому. Вона сиділа на східцях біля вхідних дверей і чекала на мене.
Мені снилося все так, як було насправді, за винятком однієї деталі: Дженні не поверталася.
Я перевертав усе догори ногами. Повертався у відчаї додому. Але Дженні там не було.
Що це могло означати?
Що я наляканий втратою Дженні?
Чи те, що я хотів (!) утратити Дженні?
Доктор Лондон висловив припущення: чи не був я недавно зайнятий пошуками іншої жінки після іншого нападу гніву? Так, я розшукував Марсі Неш. Але яку причетність має Марсі до Дженні? Звичайно, ніякої.
18
Через три тижні я здався. Марсі, маючи інше, невідоме мені прізвище, ніколи не зателефонує. І хто її за це звинуватить? А тим часом, завдяки моєму розкладові спортивних занять, я був близький до цілковитого виснаження. Не кажучи вже про хвилювання від постійного очікування дзвінка. Неважко уявити, що юридичні справи, якщо я за них брався, я вів погано. Все летіло к бісу. За винятком мого настрою, який був уже там. З цим треба було кінчати. Отже, в день, коли виповнилося три тижні від дня "різанини" в ресторані готелю "Злий вовк", я сказав собі: "Досить, справу закрито. Завтра повертаюся до здорового глузду". А щоб відзначити цю велику подію, я вирішив після обіду прогулятися.
— Олівере, де я в разі потреби зможу вас знайти? — запитала Аніта, яка теж була близька до цілковитого виснаження від моїх безкінечних і дивних запитань про послання, що ніяк не приходило.
— Нікому я не потрібен,— відповів я і пішов з контори.
Відтепер, виходячи до міста, я більше не потерпав від галюцинацій, коли здавалося, ніби попереду я бачу Марсі. Щоразу, звісно, виявлялося, що це ще одна висока, струнка білявка. Якось я навіть побачив одну з тенісною ракеткою і щодуху кинувся її наздоганяти (я був у чудовій спортивній формі), щоб знову помилитися. Цього разу майже-Марсі була з міської команди Нью-Йорка.
Сьогодні, дійшовши до П'ятдесятих вулиць, я мав проходити повз Бін-нендейлову крамницю, як робив це до своєї тритижневої недуги. Думки мої були заполонені такими важливими справами, як юридичні прецеденти та тим, що я матиму сьогодні на обід. Вистачить з мене дорогих досліджень — відвідин різних відділів у надії побачити Марсі у відділі спортивних товарів чи, можливо, у відділі жіночої білизни. Зараз я лише гляну, що виставлено у вікнах, і піду далі.
Та ба, з тих пір як я був тут востаннє, тобто з учорашнього дня, дещо змінилося. Мій погляд привернув новий напис: ТІЛЬКИ В НАС. ЩОЙНО З ІТАЛІЇ. ОСТАННЯ МОДЕЛЬ ЕМІЛІО АСКАРЕЛЛІ.
На широких плечах манекена, схожого на студента Йєльського університету, був кашеміровий светр. Чорного кольору. З написом — "Альфа Ромео". Вітрина запевняла, ніби цей чудовий предмет щойно одержано. То була неправда. Мій зовнішній вигляд міг спростувати таке запевнення в одну мить. Бо випадково (а може, й не випадково) зараз на мені був саме такий светр. І одержав я його кілька тижнів тому. Якщо бути точним, три тижні.
Нарешті, надійний ключ! Хоч би хто мав справу з імпортом, він ще раніше продав чи дав Марсі один светр. Я, прикрашений доказом, зараз візьму штурмом цитадель, запитаю і відразу ж дістану відповідь.
Але постривай, Олівере. Ти ж сказав, що божевілля закінчилося. Так воно і є. Іди своєю дорогою. Проклята кашемірова справа закрита.
***
За кілька хвилин я був удома й вибирав зі своєї великої колекції спортивного одягу в чому сьогодні бігати. Мені залишилося вибрати одну з трьох чи чотирьох пар панчіх, коли озвався телефон.
Нехай телефонує. У мене є важливіші справи.
Телефон не затихав. Може, Аніта з якоюсь одержаною з Вашингтона дрібницею.
— Баррета немає вдома,— гримнув я, взявши слухавку.
— О? Він зі своїми клієнтами в космічному просторі? Марсі.
— У ... (Як, дуже красномовно?)
— Що ти робиш, Олівере? — запитала вона. Досить м'яко.
— Якраз збираюся бігати в Центральному парку,— відказав я.
— Шкода. Я приєдналася б до тебе, але сьогодні вранці вже бігала. А, це пояснювало, чому її не бувало в парку після обіду.
— О,— сказав я. І швидко додав: — Дуже шкода.
— Я телефонувала до тебе в контору, щоб запитати тебе, чи ти вже пообідав. Але, якщо ти збираєшся бігати...
— Ні,— швидко сказав я. — Можна сказати, я голодний. Невелика пауза.
— Це добре,— сказала вона.
— Де ми зустрінемося? — запитав я.
— Ти можеш по мене приїхати? Чи можу я що?
— Ти де, Марсі?
— У магазині Біннендейла. Службові приміщення на останньому поверсі. Запитаєш...
— Гаразд. О котрій годині?
— Не поспішай. Я чекатиму.
— Гаразд.
І ми водночас поклали слухавки.
Не знаю, що робити: бігти відразу? Чи є час поголитися та сходити під душ?
Вирішив: сходжу під душ, а щоб надолужити час, беру таксі.
Через п'ятнадцять хвилин я був біля Біннендейлової крамниці.
Я хотів бігти нагору східцями, але подумав, що з'явитися через пожежні двері буде негоже. Тож і скористався ліфтом. До останнього поверху.