Може, заплакати? Я певен, що навіть Джек Патрач святкував Різдво з друзями.
— Послухайте, проблема дуже поважна. Денверська крамниця має ненадійне керівництво. Марсі мусила летіти. їй треба там бути. Вона не може нічого передоручити. І що, в біса, їй тут робити? Тримати мою руку? Готувати мені сніданок?
Чорт, це її робота! Мені треба з цим миритися. І я не скаржусь. Ну, гаразд, певна річ, скаржусь. Але я не готовий...
А може, більше, ніж це. Я себелюб. Нерозважний. Марсі — моя... ми... як подружня пара. У неї не все гаразд у Денвері. Це так. Хоча вона й бос, декотрі місцеві розумники вважають, що в неї важка рука. Але ж не так усе легко.
Водночас я просто байдикую тут і бурчу знічев'я, замість того щоб, можливо, теж бути там і підтримати її. Господи, я знаю, що це для мене означало б. І, якщо я так зроблю, вона знатиме...
Я помовчав. Скільки я вже наговорив лікареві Лондону своїми незакінче-ними реченнями?
— Гадаю, мені слід полетіти до Денвера.
Пауза. Я був задоволений своїм рішенням. Потім згадав, що нині п'ятниця.
— З другого боку, передбачається, що наступного понеділка я маю бути в суді, розглядатиметься справа шкільної ради. Мені погано на саму думку, що я маю займатися справою тих нелюдів.
Пауза для самоаналізу. Зваж свої можливості, Олівере.
"Все гаразд, я можу передати м'яч Баррі Полакові. Він і справді вивчив цю справу глибше, ніж я. Звичайно, він молодий. Може побоятися. І, сто чортів, я, звісно, зробив би все краще. Ось що важливе!"
Господи, яка жорстока гра у психологічний пінг-понг. Я вражено прислухався до своїх власних протидоводів.
"Але, дідько б Його вхопив, справа Марсі — важливіша! Хоча вона й розумниця, там вона зовсім одна і, мабуть, зможе скористатися моєю допомогою. А я, либонь уперше в житті, думаю про когось іншого, а не про триклятого самого себе!"
Гадаю, останній доказ переконав мене остаточно.
— Я полечу до Денвера, гаразд?
Я подивився на лікаря. Лондон, помовчавши, сказав:
— Якщо не полетите, чекаю на вас о п'ятій годині в понеділок.
ЗО
— Олівере, не залишай мене, я не впораюся.
— Не журися, все буде гаразд. Не треба хвилюватися.
Підскакуючи на вибоїнах у таксі дорогою до аеропорту, я заспокоював Баррі Полака.
— Але, Олівере, чому? Чому раптом саме тепер залишати мене наодинці з цією справою?
— Ти з нею впораєшся. Ти знаєш розслідування у всіх подробицях від початку до кінця.
— Справу я знаю. Але, Олівере, я не зумію вести дискусію так, як ти. Мене заплутають. Ми програємо.
Я його заспокоював і пояснював, як можна знешкоджувати випади опозиції:
— Пам'ятай, говорити треба чітко. Дуже повільно. Бажано баритоном. І щоразу називай нашого головного свіжа "доктор". Це справляє враження.
— Господи, я боюся. Чому тебе понесло до Денвера саме тепер?
— Так треба, Баре. Сказати більше я не можу. Ми проїхали милю мовчки.
— Слухай, Оле.
— Слухаю, Баре.
— Ти мені скажеш, якщо я відгадаю, в чому тут річ?
— Можливо.
— Це пропозиція. Якась фантастична пропозиція. Слушно? Ми якраз дісталися аеропорту, і я поспішив вийти з таксі.
— Отже, це правда? — запитав Баррі. — Це пропозиція?
Показуючи всі зуби в усмішці, я крізь вікно машини потис руку своєму молодому колезі.
— Бажаю удачі, нам обом.
Повернувшись, я рушив до контрольно-пропускного пункту. Поможи тобі Боже, Баррі, ти так тремтиш, аж не помічаєш, що я теж ледве паную над собою. Бо я не сказав їй, що прилітаю.
***
Щойно ми приземлилися у Місті з Милю Заввишки (як без кінця називав Денвер веселий пілот), я схопив валізку, вибрав таксиста, вдатного, на мою думку, їздити швидко, і кинув йому:
— Готель "Браун Пеліс". Будь ласка, потряси коробом.
— Тоді тримай своє старе сомбреро, хлопче,— сказав він.— Вибираючи таксі, ти не помилився.
О дев'ятій годині вечора (через одинадцять хвилин) ми були в "Пелісі" — старому денверському готелі. Він мав солідний вестибюль з високою банею у стилі XIX сторіччя і великим садом посередині. Сад оточували яруси поверхів. Від порожнечі вгорі паморочилася голова.
її номер був мені відомий із телефонних дзвінків, отож-бо, здавши свої речі черговому на зберігання, без жодного телефонного попередження я піднявся сходами на шостий поверх і, секунду постоявши, щоб стримати дихання (висота), постукав.
Тиша. Потім з'явився чоловік. Дуже вродливий. Елегантний принц.
— Чим можу прислужитися?
Хто він, у біса? Акцент у нього не денверський, а якийсь псевдоанглій-ський.
— Я хотів би поговорити з Марсі,— відповів я.
— Боюся, вона зараз зайнята.
Чим? Які могли бути сумніви? Цей хлопець — надто вродливий, лише глянувши на його обличчя, маєш охоту його вдарити.
— Я хотів би конче її побачити.
Хлопець був на два дюйми вищий за мене. А його костюм був такого бездоганного крою, що важко було сказати, де закінчується костюм, а де починається він сам.
— Хм. Панна Біннендейл на вас чекає?
Його манера вимовляти "хм" могла бути передмовою до перебитої щелепи. Перш ніж я встиг вирішити, провадити полеміку далі чи бити, з кімнати почувся жіночий голос:
— Що там таке, Джерімі?
— Нічого, Марсі. Помилка. Він знову повернувся до мене.
— Джерімі, я не помилка,— запевнив я. — Мої батьки мене хотіли.
Чи то подіяв ефект дотепу, а чи погроза в моєму тоні, але Джерімі відступив і дав мені дорогу. Проходячи маленьким коридором, я думав, як Марсі зреагує, побачивши мене. І чим вона, в біса, може займатися?
У вітальні, від стіни до стіни, в сірих фланелевих костюмах сиділи керівні особи фірми. Перед кожним стояла попільничка. Одні нервово палили, інші жували черстві бутерброди.
За столом, не палячи і не жуючи (і не роздягнута, як я боявся), сиділа Марсі Біннендейл. Я застав її в самому розпалі ... ділової наради.
— Ви знаєте цього джентльмена? — запитав Джерімі.
— Ще б пак,— відповіла Марсі, усміхаючись, але не кинулась в мої обійми, як я мріяв дорогою сюди.
— Привіт,— сказав я, — Прошу вибачити, якщо потурбував. Марсі роззирнулася, а потім сказала своїй команді:
— Вибачте, я на хвилинку.
Ми вийшли з нею в коридор. Я взяв її руку, але Марсі ввічливо утримала мене від більшого.
— Послухай, ти що тут робиш?
— Я подумав, що тобі буде потрібен друг і помічник. Я побуду з тобою, поки ти облагодиш свої справи.