Та хіба йому легко було потім? Чи не мучився він всі ці роки? Хіба вона, молода і гарна його жона, не приходила до нього у сни? Хіба він не скреготів зубами від болю? То він на людях себе не видавав, крем'яним здавався, а вночі… Мов люті звірі, терзали його думки. Не міг забути Мілени, але й пробачити їй теж не міг. Так і мучився він усі ці роки.
Та що тепер. Кому докоряти, кому кого винуватити, як уже літає над ним крилатий Гіпнос з головкою маку в одній руці і рогом у другій. Ось він підносить ріг до губ… Родон чує трубні звуки… Гіпнос – син ночі, бог сну… Вічного сну для Родона. І він уже трубить, що архонтове буття вже скінчилося, віднині його чекає небуття. І сон… Вічний сон у підземному царстві Аїда.
А може, й там, у темному-претемному царстві Аїда, не зможе він забути Мілену? О ні, ковток води з підземної річки Лети, і він забуде все: землю і сонце, життя у білому світі і Мілену… То – швидше, швидше туди, до забуття!
Два голоси сперечалися у ньому.
Перший: "Тобі не буде прощення, жорстокий чоловіче! Твоя совість ніколи не знатиме спокою. Ти не тільки занапастив життя Мілени, ти й своє життя погубив! Гнів Немезіди не дасть тобі спокою!"
Другий: "Але ж Мілена зрадила тебе. Підло! Таємно! Ти не прощаєш зрадників. Жінка, котра зрадила законного чоловіка й сім'ю, зрадить і народ, і святині народні".
Зціпивши зуби, Родон слухав ті голоси, і обидва вони здавалися йому правими. Коли він віддавав Мілену скіфам, то не думав, що вони можуть позбавити її очей… Він тоді нічого не думав, бо у гніві великому був. І думав, що забуде її на другий же день. Але не міг забути за всі вісімнадцять років і, очевидно, вже не забуде її до кінця своїх днів.
Коли Ольвія була поруч, він ще тримався. Чи вдавав, що тримається… А як не стало Ольвії – з'явилась Мілена. Вона завжди стояла перед його очима, дивилася на нього гірко і журно… Не з гнівом, а з тихим, німим докором, від якого він не знаходив собі місця…
Коли думав про дочку, трохи легшало на душі.
Думав… А тепер вже й думати немає про кого… Дочка… рідна дочка відреклася від нього. То на що тепер сподіватися? На кого? На яке чудо? Це був той удар, якого він уже не міг знести. Його гордість, його сила були зломлені. А без гордощів, без сили і гідності, без правоти у собі він уже не міг жити. І не міг, і не хотів.
Коли уявляв зустріч Ольвії із сліпою скіфською рабинею Міленою – кригою бралося тіло.
Мілена… Мілена… Мілена… Чи шепочуть хвилі й справді ім'я його далекої юної дружини, чи йому вчувається?
Стривай, які у неї були очі?..
Забув… О ні, хіба можна забути очі коханої…
Він побачив її вперше літ зо двадцять тому на осінніх піанепсіях – святі в честь золотокудрого Аполлона, бога сонця, світла й тепла. Щоосені, проводжаючи Аполлона, греки дякували йому за весняне та літнє сонце й тепло, і несли у руках ейресіони – гілки маслин, обмотані вовною та обвішані плодами, й співали хвалебні гімни.
На чолі урочистої процесії не йшли, а пливли юні дівчатка з ейресіонами в руках. Крайньою зліва на осінніх піанепсіях пропливала струнка і тендітна дівчина з довгим волоссям і карими очима, що сяяли, наче дві зорі. Він глянув на неї, занімів з подиву і радощів і, вражений її вродою і чистотою, потонув у тих карих вологих очах…
– Як тебе звати? – запитав він.
– Мілена… – тихо відповіла вона, опустивши очі…
– Родон…
Він звів голову і побачив Мілену.
Побачив її у скіфській куртці та скіфському башлику.
Тихо й обережно ступаючи, вона йшла водою до його човна. Якось дивно йшла, немов уві сні… Та, власне, не йшла, а пливла… летіла… Плавно і легко, ледь торкаючись ногами хвиль… Замість очей у неї зіяли дві криваві ямки. Вона дивилася тими ямками на нього, і він дивився на ті ямки, не розуміючи, де її очі?
– Родон… – озвалася Мілена. – Коли ти нарешті повезеш мене у Грецію?.. Ти ж обіцяв, і я дуже хочу побувати в Афінах. Я хочу подивитися на столицю сонячної Еллади.
– Як ти можеш подивитися, як у тебе немає… – і вмовк, боячися сказати, що у неї немає очей і тому вона не зможе подивитися сонячні Афіни…
– Все одно хочу побачити свою Грецію! – вперто сказала вона. – Тільки ж на кого ми лишимо Ольвію?
– Хіба ти забула, – сказав він, – що Ольвія вже доросла і в неї є чоловік, скіфський вождь Тапур?
– А-а… так, – засміялась Мілена. – Справді забула, що Ольвія вже доросла. Як швидко час летить.
– Швидко, – згодився він. – Ніби вчора я побачив тебе на осінніх піанепсіях, а вже… вже наша дочка доросла…
– І все одно я хочу в Афіни, – сказала вона. – Раз дочка доросла, ходімо в Афіни. Ти обіцяв мені показати Афіни.
– Ну що ж, – звівся він у човні. – Ольвія вже доросла, і ми справді можемо тепер піти в Афіни…
І Родон зробив крок із човна…
…Через кілька днів над лиманом прошуміла буря, і хвилі викинули на берег перевернутий човен архонта…
Розділ тринадцятий
Де ваша сила, сифи?
І настав той день, коли Дарій сказав одне лише слово: "Все!" І запала гнітюча мовчанка, і полководці злякано дивилися на свого владику. І Дарій тоді видавив із себе ще кілька слів: "Досить ганятися за скіфами, пора повертати коней до Істру".
Ні, він не сказав, навіть самому собі не сказав, що пора тікати… А сказав лише, що пора повертати коней до Істру.
Та на захід дорога нелегка, а військо було повністю виснажене, і Дарій звелів стати на день табором у долині.
А сам з Гобрієм, якому особливо довіряв і з думкою якого завжди рахувався, помчав до ближньої могили, що здіймалася над усією рівниною. Гобрій встиг гукнути тисячнику із гвардії "безсмертних", і той із своєю тисячею помчав за ними. Дарій з Гобрієм на конях піднялися на могилу, а тисяча гвардійців, наїжачена списами, оточила могилу внизу суцільним кільцем коней і списів. З високої могили було видно на всі боки. Спершу Дарій подивився на захід, туди, де за степами і долами мав бути Істр. На заході аж чорно було від скіфських вершників, вони носилися сюди й туди, а з-за обрію виринали все нові й нові загони.
– Яка до них відстань? – запитав він Гобрія.
– Гадаю, що десь біля денного переходу, – відповів Гобрій. – Вони завжди тримаються од нас на відстані денного переходу.