– Я готовий! – вигукнув Таксакіс, однією рукою піднімаючи свою важенну дубину. – Ох і погуляє оця штука по перських головах ще й за Істром!.. Відведу душечку свою, відведу…
– Тапур залишиться зі мною, – підсумував Іданфірс. – Вдома зараз теж клопоту чимало, та й племена деякі треба провчити. Ті, які нам не хочуть коритися. А чого – ми тепер сила і будь-яку силу скрутимо в баранячий ріг!
Як було вирішено, так і вчинено: відбірні кінні війська під орудою вождів Скопасіса і Таксакіса перейшли невдовзі Істр (скіфи знали броди на Істрі) й кинулись в погоню за персами, "віддячуючи" заодно і їхнім спільникам – фракійцям.
За шістдесят днів і ночей перського походу в Скіфію, коли він ні на одну мить не випускав із свого ясного розуму хід війни, Іданфірс постарів, зсутулився, ізсохся, зробившись ще меншим, ще тендітнішим на вигляд і ніби увесь аж світився. Протягом тих шістдесяти днів і ночей війни він віддавав всього себе перемозі, віддавав до останньої краплі сили й життєвої снаги. І тепер тихо, на очах у люду свого догорав, як суха бадилина. Молоді та дужі його вожді ганялись десь за Істром за персами, скіфський люд з піснями повертався з півночі у свої кочовища, а владика їхній ніби вже нічого не бачив і не чув, і нічому не радувався. Віддавши всього себе перемозі, він більше собі вже не належав, і здавалось, що все інше його вже не цікавить, не хвилює. Він з трудом вже сідав на коня, а потім і зовсім перестав підходити до нього, зробився тихим, мовчазним та все думав, що час йому, що пора йому вже збиратися у світ пращурів. В цьому світі він своє зробив – врятував край свій від чужинської навали, віддав всього себе побіді, тож більше йому в цьому світі робити нічого. Відчував, що життя його завершувало своє останнє коло.
І добре – дякуючи богам! – завершувало.
Для чого людина живе у світі білому, думав Іданфірс і беззвучно шепотів сухими, синюватими губами: а заради справи, якій людина служить. Справа ж його, як владики Скіфії – захист землі рідної. Він захистив її, виконав свій священний обов'язок, тепер можна передати Золоту Вуздечку молодим. Хай вони володарюють і захищають край свій. А він своє зробив, і справа його, якій служив – перемогла. Тепер нове життя почнеться у цих краях, а нове життя завжди належить молодим.
Для чого людина живе на світі білому?
Щоб слід свій лишити на чорній землі під ясним сонцем.
Він лишив свій слід, і добрий слід лишив на землі своїй. Тож – пора. До прадідів, до пращурів.
…Минуть віки, не один десяток їх пронесеться над скіфською землею, а люд скіфський з уст в уста передаватиме легенди про старого, і мудрого, і хитрого владику Іданфірса, про те, як він переміг велетенську орду чужинського царя. Переміг не більшим військом, а великим хистом полководця, не проливши при цьому скіфської крові… Майбутні покоління співатимуть героїчних пісень про подвиг Іданфірса, передаватимуть перекази, де правда і фантазія вже переплетуться навічно, воїни і вожді в шанобі завмиратимуть при одній лише згадці цього славетного імені, і кожний скіф, опоясаний акінаком, клястиметься іменем Іданфірса, як іменем самого бога. І виросте легендарна постать Іданфірса, і стане він найбільшим скіфським велетом для всіх майбутніх поколінь, і всі будуть свято вірити, що за життя Іданфірс і справді був богатирем, якого досі світ не знав і не скоро знатиме.
І слава про скіфів, як про непереможний народ воїнів, нестримних Вершників з Луками, облетить всі тамтешні народи і племена, прогримить у віках і набагато переживе самих скіфів.
Розділ вісімнадцятий
Де ти подівся, боже вічної молодості і життя?
Перед нею було озеро із джерельною водою.
Вона здивовано кліпала очима, не вірячи баченому.
Невідь-де взялася серед одноманітних рівнин гарячого степу ця незвичайна балка з живою водою бога вічності. Ніби із-під землі вона виринула, дихнула свіжістю. Мовби й не було нагорі спопеляючого сонця, пустельного степу навколо.
– Що це?.. – вражено питала Ольвія. – Наче інший світ.
– Це світ бога живої води і вічності, – казав Тапур. – Допоки б'ють тут джерела, допоки і родять у наших степах трави.
– А перси тут не були?
– Один їхній загін у пошуках води надибав було цю балку, але ми його знищили!
Спішились і віддали коней охороні.
Ольвія, стоячи на схилі балки, задумливо дивилася на верхів'я дерев, що визирало з глибокої балки.
– Невже там унизу немає спеки?
– О, спека не владна над озером Пама-Лама, – Тапур показав рукою на середину балки, де блакитніло озеро. – Там – жива вода. Ти скупаєшся в ній, змиєш із свого тіла сліди злого духа. І тільки тоді ти станеш здоровою. Знай: хто скупається в озері із живою водою, той не відає, що таке старість. А я дуже хочу, щоб ти завжди була молодою і гарною! А скупавшись в озері, ми поїдемо до владики Іданфірса пити хмільне вино перемоги. Його гінці у рожевих плащах розносять цю радісну звістку по всіх військах.
Вузенькою стежкою спустилися по схилу на дно балки, де земля була м'якою і прохолодною. Свіжий подих балки, пахощі трав п'янили Ольвію. Вона роззулася і ступала босоніж по м'яких травах, що були тут м'якіші за найніжніші килими.
А потім хідник пірнув у кущі, продирався крізь верболози вузькою звіриною стежкою, котра то збігала у глушину, то виплутувалась на маленькі галявки, на яких стояли старі верби, по коліна пірнувши у трави. Обабіч стежки жебонів маленький світлий струмок, весело поспішаючи до озера. Тапур і Ольвія пішли понад струмком і невдовзі в зеленій чаші кущів і трав побачили озерце, що привітно глянуло на них світлим, чистим оком з-під зелених вій. На воді сиділа качка, наче зіниця озера-ока.
Качка здивовано дивилася на них, німо питаючи їх: як ви тут опинилися і що вам треба у царстві бога живої води?
– Ми прийшли по вічну молодість! – ніби відповідаючи на те німе запитання, вигукнув Тапур.
Качка схопилась, пробігла по гладі озера, гучно ляпаючи крилами по воді, хоркнула й, пролетівши над озером, упала десь у вербняки… Потривожене озеро заспокоїлось, і знову вода стала світлою, наче сріблом покрилась. Ольвія глянула вгору, високо над нею голубіло небо, на схилах балки виднілись охоронці Тапура і білі хмарки за їхніми плечима…