– Мій вождь, – поштиво звернувся ватаг до Тапура. – Я не розумію тебе… Ор буде і справді гніватися, а мертві, кажуть, мстиві.
Тапур гнівно бликнув на нього.
– При чім тут Ор?.. – ледве стримуючи роздратування, вигукнув він. – Хіба ти не здогадуєшся, хто ці харпаки?
– Але ж вони просто забули на тім світі свою мову… – невпевнено протягнув ватаг.
– Ай, ватаг, не сподівався, що тебе так легко можна обдурити. Вбив собі в голову про якихось там посланців Ора. Хіба не бачиш, що перед тобою звичайнісінькі злодії, котрі розкопують могили наших батьків та прадідів. Вони й не відають, що в мене ніколи не було брата Сака і ніякого Сака я не ховав разом з Ором в одній могилі. Вони хотіли докопатися до гробниці Ора, щоб поживитися його золотом.
Ватаг схопився за голову.
– Ганьба мені, що повірив пройдисвітам!
– Ось чому з'явилася та дірка у могилі, через яку ти розмовляв з Ором і навіть здоровив його, коли він… ніби чхнув, – Тапур посміхнувся. – Тоді злодії принишкли в могилі. Вчувши, що ти звертаєшся до Ора, надумали удати із себе його посланців, аби якось урятуватися і заодно нас обдурити і втекти із золотом. Нічого не скажеш, хитрі лисиці. Одного не втямили: я споряджав Ора у світ предків і знаю тих слуг, котрих велів задушити і покласти у могилу. А ці навіть не скіфи, хоч сяк-так і вміють балакати по-нашому. Їм невтямки, що орли можуть напувати померлих, але тільки вождів, а не їх слуг. І вожді можуть оживати і повертатися, а слуги лишаються на тім світі навічно!
Посланці Ора затремтіли й попадали на коліна, навперебій заторохтіли чужою, незрозумілою мовою.
– Хто ви і звідки? – запитав їх Тапур. – Якого роду-племені?
– Ми з-за І-істру… – скіфською мовою відповів той, із блискучими очима. – Змилуйся, великий вождь.
– Я питаю, хто ви такі? Якого роду-племені?
– Фракійці…
– Прийшли у Скіфію обкрадати могили її вождів?
– Змилуйся, великий вождь. Ми ладні бути твоїми рабами.
– У мене досить рабів і без вас, – відповів Тапур. – Ви хотіли стати слугами вождя Ора. Так тому й бути. Я не хочу ображати свого батька. Віднині і довіку віків ви – раби Ора. Затямте: хто вилазить із могили, той у могилу і повертається!
І ось до могили Ора потяглася дивна процесія. Двома рядами при повному озброєнні рухалися вершники, у середині пара волів тягла двоколісну повозку без шатра. У повозці, похнюпивши голови, сиділи пов'язані злодії. Потім верхи їхав вождь, а вже за ним щільною юрбою сунув люд. Такого видовиська ніхто не хотів проґавити.
Ось процесія дісталася до могили Ора й спинилася. Нора, яку прорили злодії минулої ночі, вже була засипана землею. А поруч чорніла глибока яма, до якої і підвели стратеників. Юрма щільніше обступила місце страти, гуділа, натискувала, і вершники ледве стримували натовп.
Коли приготування були закінчені, засуджених поставили на коліна, і Тапур крикнув до них:
– Зараз ви підете у світ пращурів. Я обіцяв вам допомогти знайти туди дорогу. Дорога на той світ веде через цю яму. А вже на тім світі підійдете до вождя Ора і, впавши на коліна, розкажете йому, за віщо я вас покарав. Але одного з вас я все ж милую.
Вчувши про те, стратеники враз ожили, затремтіли… У їхніх очах мигнули іскорки надії. Кожний з них, ще не вірячи у чудо, благав вождя: "Мене… мене…"
Тапур кивнув на крайнього, низькорослого, найбільш зляканого.
– Ти!.. Встань! Дивись і запам'ятовуй, що зараз буде!
Тапур махнув рукою. До двох стратеників підбігли скіфи, ударами в голову прикінчили їх. Фракійці й зойкнути не встигли. Трупи поскидали у яму, а яму швидко загорнули, зрівняли і затоптали…
– Бачив?.. – запитав Тапур помилуваного фракійця. – Запам'ятав?
– За-запам'ятав, – все ще не міг отямитись помилуваний.
– Коня!.. – крикнув вождь.
Миттю підвели коня.
– Сідай!..
Охнув здивовижений натовп. Що це з вождем коїться? Мало того, що помилував злодія, котрий осквернив могилу Ора, так ще й коня йому дарує… Де це бачено, де це чувано?
– Сідай! – втративши терпіння, закричав вождь.
Але фракієць чи з радощів, що вцілів, чи з ляку, а ніяк не міг видряпатися на коня. Зрештою його посадили на круп коня, ткнули у руки повіддя.
– Все бачив? – ще раз запитав його вождь. – Все запам'ятав?
– Все бачив, – перелякався фракієць… – Все запам'ятав…
– А тепер – гайда!
– Куди? – витріщився помилуваний.
– У свою Фракію! – крикнув Тапур. – І розкажи там усім, що ти щойно бачив. І додай: так буде вчинено з кожним, хто посміє хоч пальцем доторкнутися до скіфських могил. А тепер забирайся геть, щоб і духу твого тут не було!
Кінь зірвався з місця і поніс степом переляканого фракійця…
Розділ восьмий
Вогник у пітьмі
Летіло степами "велике вухо"; стооке – все бачить, стоязике – все передає, стокриле – всі відстані долає. Летіло "велике вухо"[20] від долини до кряжа, від дороги до стежки, від колодязя до табуна, від табуна до кочовища… Летіло, ясу несло…
Зустрічаються в степу двоє кочовиків.
Після звичайних привітань:
– Чи здоровий ти?..
– Здоровий, а ти? Хай Папай дарує тобі здоров'я!
Відразу ж:
– Що чувати у степу? Які новини?
– О, багато новин у степу. А найперша така: Тапур з тисячею вершників ходив до греків і взяв собі дочку їхнього архонта. Така гарна!.. Ні в кого з вождів немає такої гречанки.
– Бувай!
– Бувай!.. Спішу передати новину.
І летить далі "велике вухо":
– О, новин багато, а найперша така: Тапур зібрав усіх своїх людей і напав на греків. Захопив багато рабів, цілі валки добра нахапав.
– І везе ж тим хапунам!
– Еге, збагатилися. А тут сидимо на однім місці, і кибитки наші геть порожні… Бувай!
– Бувай!..
І знову летить "велике вухо" степами, розносячи вість про вдалий похід Тапура до греків, про багатства, які він у них захопив… Долетіло "велике вухо" й до владики Іданфірса: Тапур на греків біля лиману напав, греків розорив, багатства набрав, нахапав, нагріб…
Спалахнув гнівом владика.
– Ми з греками у мирі, а Тапур посмів на них нападати! Гінця!
Гінці з гнівом владики Скіфії ще ніколи не барилися. Швидкі коні несуть їх, як на крилах, і вони прибувають завжди негадано, невчасно…
Ось і до Тапура негадано примчав гонець. І прилетів у жовтім плащі, а жовтий плащ – то ознака гніву владики. Але, як велить звичай, Тапур гінця прийняв як гостя, запросив його до білого шатра.