– Нам час їхати, – сказала Ольвія встаючи.
Розділ шостий
Допоки їхній цар не злякається…
Минув ще один день виснажливого трясіння в сідлі. На ночівлю спинилися посеред степу, просто неба. Той, хто знищує вовків, розвів багаття, витерши вогонь двома паличками, нарвав Ольвії трави. Вона була така стомлена, що ледве трималася на ногах. Погодувавши Лікту, притулила її до грудей, скрутилась клубочком на траві й одразу ж заснула, грудьми відчуваючи тепло і доньки, і багаття. Той, хто знищує вовків, зняв із себе вовчу шкуру, обережно накрив жінку, а сам, горблячись, всю ніч сидів біля багаття у драній куртці й малахаї, підкладав хмиз та сторожко прислухався до виття у степу. Чорна, глуха ніч обступила багаття з усіх боків, раз по раз у темряві вили вовки, кричали якісь птахи… Коні злякано тислися до вогню, пирхали і неспокійно тупцювалися.
Всю ніч Ольвії снився Тапур. Вона тікала від нього, а він гнався за нею і страшним голосом кричав:
"Савроматам продам, савроматам!" – і перетворювався на вовка.
Ольвія злякано кричала вві сні.
"Ха-ха-ха!.. – реготав Тапур. – Хіба ти не знаєш, що я можу на вовка перекидатися? Я цар усіх вовків. Ти не втечеш від мене, і тебе не врятує Той, хто знищує вовків!"
Прокинулась вона від того, що кінь пирхав їй прямо в обличчя. Схопилася, з пліч сповзла вовча шкура, жінка злякано відсахнулася, бо спросонку привиділось бог зна й що…
В степу вже сіріло, передранкова свіжість доймала до кісток, і вона, поборовши відразу, накинула на плечі вовчу шкуру, щільніше притулила Лікту. Багаття ледь жевріло, вкрившись сірим попелом, наче й собі сховалося під вовче хутро. Того, хто знищує вовків, не було. І його коня теж.
За два дні Ольвія почала вже потроху звикати до свого дивного, химерного супутника, і без нього їй стало трохи не по собі у степу. Далеко на півночі шугали дими, на кряжі зрідка проскакували вершники, ледь видимі звідси. Та вони були далеко і навряд щоб бачили її, і вона заспокоїлась.
Та ось почувся тупіт копит зовсім близько, Ольвія потяглася рукою до акінака, вся напружилась. З-за могили вигулькнув вершник у вовчому малахаї і куртці. Під'їхавши ближче до багаття, кинув дві вовчі голови і, спішившись, пустив коня, а сам підійшов до напівзатухлого багаття, сів згорбившись. На ньому була стара, витерта куртка, повстяні штани. В тій куртці він був схожий на звичайнісінького скіфського пастуха, котрий пасе чужі табуни, лише малахай нагадував, що він Той, хто знищує вовків.
– Що трапилось? – запитала Ольвія.
– Сіроманці хотіли викрасти наших коней, – сердито озвався він. – У двох я відтяв голови.
Помовчали. Мисливець горбився біля багаття, дивлячись в одне місце перед собою, і тяжко зітхав, ніби його давив гніт.
– Хто ти, скіфе? – вирвалося в Ольвії.
– Я вже казав: Той, хто знищує вовків. Так мене називають у степах. А ще – злий дух степу. Теж мене так називають.
– І доки ти знищуватимеш вовків?
Він знизав плечима.
– Не знаю… Допоки не віддадуть мені сина.
– Що?.. – Ольвія піднялася з подиву. – Що ти сказав?
– Я був колись пастухом, – пробурмотів він, невідривно дивлячись у сірий попіл багаття. – Кибитку мав і сина. Він ще не вмів ходити, але вже добре їздив верхи. Посаджу його, бувало, на коня, вхопиться руками за гриву і мчить… Добрий би був з нього вершник і пастух!
Він зітхнув і довго мовчав.
У степу хутко дніло, низом потяглися тумани, вологі, холодні. Прошелестів вітер, закушпелив попелом багаття. Десь за могилами прогупотіли тарпани, і все стихло.
– Там… – махнув він на схід, – за трьома горбами, ми пасли коней. Чужих, нашого вождя. У мене було четверо коней, але минулої зими була ожеледь, і мої коні пропали. Крига була така на снігу, що вони не змогли пробити її копитами. І ослабіли. Їх і порвали вовки… Так я лишився без табуна і пас чужих коней. Але в мене був син і була кибитка. Однієї ночі на табун, який ми пасли, напали вовки. Багато-багато вовків. І вони зовсім знахабніли і не боялися нас… Всю ніч ми палили багаття і пускали стріли у сірих. Коней ми тоді вберегли, а мого сина не стало… Його витягай з кибитки вовки. Я бачив слід їхніх лап. Він, мабуть, прокинувся вночі і плакав, от сірі й почули… Я шукав сина п'ять днів і не знайшов. Тоді я закричав на увесь степ: "Гей, вовки! Клянусь богами, що я зживу ваше прокляте плем'я із світу білого. Або віддайте мені сина, або я винищу вас до одного!"
– Давно то було?
– Троє літ і дві зими тому.
– Звідтоді ти б'єш вовків? – Ольвія з жалем і подивом глянула на свого супутника.
– Б'ю!.. – з ненавистю відповів він і скреготнув зубами. – І буду їх нищити. За свій табун, за сина! День і ніч сіятиму я смерть серед їхнього племені. Аж доки їхній цар не злякається і не скаже вовкам: віддайте хутчіше йому сина, бо він нас зживе зі світу білого. І тоді вовки повернуть мені сина, і ми покочуємо з ним степами…
Розвиднялося…
Палало крайнебо, і сонячні промені віялом розходились по небу. Летіли перепели, падали в ковилу, десь пересвистувались бабаки.
– Пора, – сказав Той, хто знищує вовків. – Сьогодні, як сонце підніметься вгору і стане у нас над головами, ми дістанемось Борисфену. Я перевезу тебе колодою на той берег і повернуся у свої степи. Мені ще треба багато-багато вбити вовків, аж доки вони не злякаються і не повернуть мені сина… А про тебе я завжди пам'ятатиму, мужня і добра жінко.
Розділ сьомий
Людолови на Борисфені
До Борисфену дісталися, як і обіцяв Той, хто знищує вовків, справді ополудень, як уже сонце добре підбилося над головою, а тіні, зіщулившись, зробилися такими куцими, що в тих зайців хвости.
Дісталися якось зовсім негадано, несподівано, хоч і поспішали до великої ріки із самого раннього рана. Хвилю тому їхали густою тирсою, що сягала коням по черева, всюди слалися одноманітні рівнини із перелісками і кряжами, балками й узвишшями та орлами в піднебессі, слалися, здавалося, аж до самого обрію, де небо зливалося із землею, а тоді в один мент коні раптово спинилися як укопані, й Ольвія скрикнула, бо не побачила поперед себе… нічого. Себто вона побачила, але – порожнечу, наповнену свіжим повітрям, котре над порожнечею було трохи блакитніше, а в наступну мить загледіла на дні безмежної порожнечі широку голубу смугу наче вже з іншого світу білого.