Анахаріс терпеливо чекав.
А Тапур все ходив і ходив…
Минуло вже більше як десять днів після втечі Ольвії. Де вона? Хто їй дав коня і куди вона зникла? Що з нею сталося? Чи жива хоч вона зараз?..
– Що думає ватаг? – зрештою різко запитав Тапур.
– Мій вождь! Я думаю.
– Ну!
– Думаю, що Ольвія поїхала не по караванній дорозі.
– Чому? – швидко запитав Тапур і спинився навпроти ватага, і в очах його ватаг побачив тривогу. – Чому?
– Караванна дорога – легка і пряма дорога до Понту. Ольвія здогадалася, що погоня за нею кинеться саме на караванну дорогу, і..
– Ну?
– І тоді, аби збити погоню із сліду, вона помчала у протилежний бік. До Борисфену. Себто прямо на захід од твого кочовища.
– Через вовче царство? Ватаг хоч розуміє, що каже? – спалахнув Тапур. – Навіть воїни поодинці не ризикують тим краєм їхати, збираються в загони, а вона…
– Про трудність дороги, про вовчі зграї Ольвія могла і не знати. Вона багла перш за все збити із сліду погоню.
Що ж, слова ватага звучать переконливо. Ольвія могла і справді не знати про те царство вовків і, аби збити зі сліду погоню, кинутись на захід… На вірну загибель.
Тапур ще швидше заходив по шатру.
– Хто міг дати коня Ольвії?
– Я так думаю, що їй могла допомогти тільки рабиня Мілена. Вона теж одного племені з Ольвією і до того ж дуже любила Ольвію.
– Сліпа рабиня могла дістати коня? – недовірливо перепитав вождь.
– Ось це мене теж збиває з пантелику, – чесно зізнався ватаг. – Але нюх підказує: тільки рабиня Мілена допомогла їй влаштувати втечу. Але я лише гадаю так, точно ж не знаю.
– Гадаю, гадаю!.. Я мушу точно знати!
– Дозволь притиснути Мілену, і вона, коли винна, зізнається у всьому.
Тапур подумав і заперечливо хитнув головою.
– Ні… Мілену не смій чіпати. Її дуже любила Ольвія. Та й Мілена берегла Ольвію.
Тапур вмовк надовго, ходив по шатру, м'яв бороду, кусав губи… На душі при думці, що Ольвії вже немає на цім світі, було порожньо. Він навіть і не підозрював раніше, що без неї йому буде так незатишно, так пустельно в душі і помислах… Невже і справді Ольвія у відчаї кинулася у вовчий край?
Спинився біля скрині з кипарисового дерева, що була оздоблена візерунками. Ольвія, певно, збиралася поспіхом, кинула віко скрині, і воно, впавши, затисло її плаття… Він простягнув руку, обережно доторкнувся до білого плаття, провів по ньому рукою і рвучко відвернувся од кипарисової скрині.
– Ватаг!.. Підніми на ноги десять загонів по десять десятків воїнів у кожному і кинь їх на захід до Борисфену. Хай прочешуть степ аж до Великої ріки.
А сам подумав, що, мабуть, уже запізно… Коли б ця думка прийшла зразу, можна б ще було її врятувати… А так… десять днів минуло… Вовчий край… Самотня… З дитиною…
Невже вона повірила, що він би справді продав її у рабство? Але ж то не він їй погрожував рабством, то гнів шалений його кричав.
– Ватаг, посилай загони! Шукати доти, доки… Ну, доки буде хоч якась надія…
– Слухаю.
Але ватаг не йшов.
– У тебе ще є новини?
– Так. По степу летить "велике вухо" і сіє сум'яття. Буцімто у всі краї мчать гінці владики у чорних плащах.
І в ту мить у кочовище Тапура влетів гонець у чорному плащі…
На широкій рівнині виросли сотні гостроверхих юрт та округлих шатер. Голубі дими численних багать здіймалися прямовисно, наче стовпи підпирали небо, аби воно не впало на царський стан. Навколо стану по великому колу носилися загони вершників. А далеко в степу на всі чотири сторони світу білого було послано посилені дозори. На кряжах і могилах біля високих сигнальних веж чатують димові дозори.
Завмер степ, причаївся.
Та ось між юртами заснували царські огласники.
– Владика Скіфії мудрий Іданфірс запрошує своїх вірних вождів, ватагів і знатних мужів відвідати його царське шатро.
Ті, кого запрошено, повні величі йшли до царського шатра, над яким маяли на довгих списах кінські хвости. Перед входом у царське шатро горять багаття, біля яких застигли вартівники із списами у руках і мечами за поясами.
Стоять рядами осідлані коні, і біля них завмерли у чорних плащах гінці. В кожну мить можуть вони знадобитися владиці, тож і готові вони у кожну мить скочити на коней і помчати степами туди, куди велить їм владика.
Першим у шатро заходить четвертий вождь Скіфії Тапур, а за ним потяглися й інші вожді та старійшини. Схиливши голови, простують вони між вогнями, щоб очиститись від усякої скверни і злих помислів і чистими стати перед очі владики. На порозі падають на коліна і, допомагаючи собі руками, заповзають всередину, а опісля довгого поклону розсаджуються попід стінами на шкурах. Чим менший вождь, тим сідає подалі від владики, в глибині шатра.
Царське шатро виплетене із лози й обтягнене білою повстю, на якій скачуть вершники і схрещують мечі з чужинцями. А ще на стінах шатра зображені чужі племена, які перед скіфським мечем, перед богом Аресом, стоять на колінах і вимолюють собі життя. Та ще зображений сам владика у колі своїх найближчих і найзнатніших вождів і мудрих старійшин, і над ним на золотому коні сходить Колаксай – цар-сонце.
Посередині шатра – царське вогнище, священне і недоторканне, іменем якого скіфи дають найміцнішу клятву. Бо коли скаже скіф: "Клянусь царським вогнищем!.." – то міцнішої клятви у світі немає. А того, хто дасть брехливу клятву іменем царського вогнища, – чекає страшна кара. Над вогнищем дим піднімається у круглу дірку, наче чорна борода Папая. Біля входу висить бурдюк – шкура, здерта з кози, із перев'язаними ногами, – повний кумису… Слуги нечутно розливають його в чаші, розносять царським гостям.
Схрестивши під собою худі ноги, взуті у м'які еластичні сап'янці, прикрашені золотими бляшками, в центрі шатра, біля вогню, сидить сутулий, змарнілий владика у царському вбранні. На його маленькій довгастій голові – башлик із золотим шишаком, навколо якого обмотаний рудий конячий хвіст, золоті пластинки закривають лоб і щоки. На цареві осяйна куртка із червоного оксамиту, поверх якої наопашки накинутий малиновий плащ, підбитий хутром соболя… Він сидить непорушно, голова його трохи опущена, погляд звернений до вогню. Гострий орлиний ніс, міцно стиснені тонкі сухі губи. Очі звужені, сховані в щілини, щоки по-старечому запали.