А навколо нього слалися родючі землі, багаті на трави пастівники, ріки й лимани були повні риби, і – безмежна степова далечінь.
Та ще небо.
Небо, небо, небо.
Високе, дзвінке, бездонне.
А могутній Дніпро-Борисфен так полонив греків своєю красою і величчю, що ольвіополіти іноді називали себе ще й борисфенітами.
Спливали роки, розширювалось, забудовувалось місто. Оборонних стін ще не було – вони з'являться через сотню літ, і вже полководець Александра Македонського Зопіріон у 331 році до н. е., який прийде брати штурмом Ольвію, зупиниться, вражений, перед її могутніми стінами і вежами. Після довгої осади він піде назад із своїм 30-тисячним військом, так і не здолавши греків. Але стіни з'являться згодом, а поки що беззахисне місто торгувало й дружило із сусідніми племенами, і дружба та торгівля захищали місто не гірше мурів, і в Грецію йшов і йшов скіфський хліб.
Місто було названо Ольвією, що в перекладі зі старогрецької означає "щаслива", "щасливе місто".
І попливли звідтоді роки та роки.
У ті часи, про які йде мова, найбільшу владу в місті мав архонт. Він не тільки керував колегіями, а й міг скликати в разі потреби народні збори. Одним із крутих владик міста був тоді Родон – батько Ольвії, немолодий, скупий на слово, з важким характером. Син і онук гончарів, він так зумів утвердитись, що народні збори його єдиного переобирали щороку, і він десятки літ лишався архонтом. Його вицвілі сталисті очі ніколи не знали співчуття чи жалю і визирали з-під насуплених кущуватих брів, мов наконечники смертельних стріл.
Нелегко було з ним городянам. "Не архонт, а камінь", – говорили про нього. Але за справедливість, якою він незмінно відзначався на посту архонта, за піклування про поліс, за чесність і ненависть до зради й підлоти його поважали, йому вірили. Таким і мусить бути архонт: чесним, справедливим, але рішучим і безжалісним, як того вимагатимуть обставини дикого Причорномор'я.
Хоча Родон і досяг влади, поваги й багатства – мав один з найкращих будинків у місті, кілька майстерень, слуг і рабів і чимало золотих речей, але не гордував, не виставляв себе і був завжди витриманий, рівний з усіма вільними городянами – хай то бідняк, чи купець, чи знатний ольвіополіт. Бо завжди пам'ятав, з якого він роду вийшов. Його предки – безземельні бідарі з Мілета – приїхали колись до берегів Понту без монети в капшуку, а з самими лише руками – працьовитими і мозолистими. І жили вони тоді, як і всі, у звичайній землянці з непобіленими стінами, а спали на камені, часом не маючи шматка хліба, але трудилися день у день, вірили, що доля таки змилостивиться і над ними. Дід його був гончарем, мав сяку-таку майстерню, ліпив посуд, і в архонта й досі зберігається в будинку тріснута амфора для вина, виготовлена руками діда. З неї він п'є вино тільки в урочистих випадках, не забуваючи при цьому пом'янути діда-гончаря. А батько вже не лише виготовляв посуд, а потроху й торгував ним, спершу в Ольвії, а потім рихтував каравани й далі. Під кінець життя він став купцем, небагатим, правда, середняком, але – купцем. Купив собі раба, мав слугу. Якось поїхав він у степ за Борисфен продавати свої вироби, поїхав і не повернувся. Ні він, ні раб його, ні слуга… Людина іноді зникала в безмежних чужих і загадкових степах безслідно, зник і батько безслідно. Де урвалось його життя – того ніхто не знав. Чи розбійники в степу підстерегли, чи власний раб вночі прикінчив, а сам, захопивши добро господаря, втік (бувало й таке), чи до злих племен батько потрапив, а ті зробили його рабом та продали скіфам, чи савроматам, або ж і гетам на той бік Істру, чи хижі звірі десь розтерзали, чи з дороги збився та в степу заблудився… Дізнайся тепер!.. Степи таємниць не відкривають.
Але сина свого, Родона, він устиг вивчити, дав йому не лише освіту, а й статки – людиною незалежною зоставив. Правда, зітхав іноді, що син його єдиний не йде по батьковій лінії, не виявляє кмети до купецьких справ чи хоча б до гончарства – до політики його тягло. На всіх народних зборах він прохав слово і вмів красно говорити. І красно, і по ділу. Його запримітили магістрати, почали давати різні доручення, а згодом, як він уже мав чималий досвід, здобув повагу, архонтом його вибрали.
Сімнадцять літ тому, коли в Родона народилась дочка, народні збори постановили: за великі заслуги батька перед полісом і народом хай буде дочка архонта зватися ім'ям рідного міста!
Хан буде вона Ольвією! Хай буде вона щасливою!
Хай буде…
Над Ольвією – щасливим містом грецьких колоністів – голубіло небо, і теплий весняний вітер гудів у вітрилах трієр, що стояли у гавані, гудів над священним місцем – теменосом, над агорою, над лиманом, над далеким звідси Гостинним морем.
Родон був щасливий, як ніколи. О, такої весни у нього ще не було. Він любив юну свою дружину, мав дочку, і здавалося, щастя ніколи не покине його. Хоч і довго воно шукало архонта, а таки знайшло і пригріло його.
Але й тут він залишився вірним собі: стримав, здавив у собі ту радість. Розімкнув важкі щелепи з владним, різко окресленим ротом, ворухнув сухими губами:
– Я – архонт, син і онук гончарів, клянусь богами – не зганьбить моя Ольвія честі й великого довір'я народу! Клянусь богами, що я – син і онук гончарів – і далі служитиму полісу і народу чесно та справедливо! Клянусь богами, що я – архонт, син і онук гончарів, – заради благополуччя рідного міста і народу не пошкодую свого життя і життя своєї дочки!..
І він не пошкодував, архонт виконав свою клятву.
Прийшли скіфи, і він віддав її скіфам, віддав в ім'я вищих інтересів поліса. А їй нагадав:
– Ти пам'ятаєш, яку шану виявили тобі ольвіополіти, назвавши тебе ім'ям рідного міста?
– Пам'ятаю, батьку.
– Ти в боргу перед містом, – нагадував він їй. – А борг треба повертати. І ось цей час настав, дочко.
Це були високі слова, слова, з пафосом мовлені, і Ольвія теж з пафосом вигукнула:
– Я готова віддати життя за вітчизну, тільки… – І вже тихіше закінчила: – Тільки не йти до того скіфа у кибитку чи шатро.
– Коли служать рідному місту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.