"Це добре, що волосся у мене таке пишне, – подумала і заспокоїлась. – Горітиме яскравіше. А юрта спалахне – то й зовсім буде добре, бо ніхто вже тоді не перешкодить піти у світ предків".
– А що, царю, я тебе перехитрила! – сказала Ольвія і піднесла світильник до свого волосся.
Почувся легкий тріск, то вже спалахували перші волосини, як вогник метнувся од неї вбік, чиясь тінь лягла на її обличчя, і рука, взявши в неї світильник, поставила його біля входу на залізну триногу. Постать випросталась і підійшла до Ольвії.
– Ще не все втрачено, Ольвіє…
О боги, який знайомий голос!
Наче далеке-далеке, навічно втрачене дитинство озвалося до неї голосом того воїна.
Вона звела голову і побачила високого воїна з тонкою талією, з білявим волоссям, що вибивалося з-під шолома, у сірому плащі. Щось шпигнуло її, вона протерла очі, але воїн не зникав. Він пильно-пильно дивився на неї сумними очима, з такою тугою і таким невимовним болем, що Ольвія, все ще не вірячи здогадці, підійшла ближче, скрикнула:
– Ні, ні… Це видіння…
Перед нею стояв… Ясон. Не хижий пес-зайда, а товариш її дитинства, блакитноокий син полемарха.
– Ти-и?.. – видихнула вона і на якусь мить, скороминушу мить, їй здалося, що вона вдома, на березі Гостинного моря. Ясон мовчав, все на ньому, шолом, хітон, вовняний плащ, пояс із мечем, все, все було чужим, ненависним їй.
– Убивці!.. – прохрипіла вона. – Прокляті убивці! І перси, і… і ти! Всі ви, всі! Краще вогонь, аніж ти!
– Здрастуй… Ольвіє… – голос у Ясона затремтів. – Це я… Хіба ти не впізнала мене? Я не перс…
– Упізнала, – похитала Ольвія головою. – Упізнала тебе, сина мужнього полемарха, який служить народу своєму. Кому ти служилі своїм мечем, вільний еллін?.. Як ти опинився в чужій орді, серед убивць і хижаків?
– Ольвіє!..
– Мовчи!.. Я знала не такого Ясона.
– Ольвіє, вислухай мене…
– Що мені тебе слухати? Адже ти прийшов не для того, щоб повернути мені дитину.
– Я повернув би її навіть ціною власного життя, аби міг.
– Хто ти зараз? Людина чи найманець чужого царя, вбивця за плату? Хто ти?..
– Хто я?.. – Він сумно похитав головою. – Якби я міг сказати, хто я зараз…
– Виходить, ворог.
– О ні. Я просто служу у війську Дарія, – уникаючи дивитися їй в очі, сказав він. – Не проклинай мене, а зрозумій. Ти завжди мене розуміла.
– Ти служиш персам, убивцям моєї дитини, то як же тебе розуміти? Чи, може, ще й співчувати тобі? Нелегко ж, мабуть, бувши вільним, стати найманцем у чужій орді?
– Краще персам служити, аніж скіфам! – вигукнув він у відчаї. – Адже перси мене не розлучили з коханою. Коли тебе нагло забрав той проклятий скіф, я не знаходив собі місця. Сонце для мене більше не світило. Я втратив тебе, а заодно й себе. Я не міг більше жити у місті, де все, все нагадувало про тебе. Я втік із міста, поневірявся по світу, забрів на Балкани. Думав, серед чужих тебе забуду, але таке забуття було вище моїх сил. Я не міг тебе вирвати із свого серця. Бо, щоб вирвати тебе з мого серця, треба було вирвати саме серце. І тоді я подумав: чи не ліпше знайти свою смерть, коли ти втрачена назавжди?.. Я шукав смерті… Аж тут прийшли перси. Мені було все одно, і я найнявся у їхнє військо, аби знайти свою смерть.
– Воїни гинуть у боях з ворогом, – сказала Ольвія. – А так, як ти, роблять тільки…
– Мовчи! – крикнув Ясон.
– Боїшся? Кого й чого? Своєї совісті?
– Не будь жорстокою до мене, Ольвіє. Я не зрадник і не боягуз. Я просто на роздоріжжі.
– Але перси тебе взяли не за гарні очі. Тобі доведеться вбивати і грабувати. – Ольвія помовчала. – Ти думав про це? Хто потрапить у вовчу зграю, той втрачає свою доброту. Або стане вовком, або вовки самі його розтерзають.
– Ольвіє, не будь такою жорстокою до мене!
Ольвія довго мовчала, кусаючи губи, а тоді тихо заговорила:
– Я… я розумію тебе. Твоя доля пішла шкереберть, але… Але мені зараз не до твоєї долі. Йди геть, Ясоне. Служи царю царів, а в мене своя дорога. І вона вже скінчилася. Що було між нами світлого – дружба і мрії, – те й залишиться. А такого, як ти є зараз, я знати не хочу.
Ясон простяг до неї тремтячі руки.
– Благаю тебе, не проганяй. Я тільки щойно дізнався, що ти у персів… Аби побачити тебе, напросився в охорону. З одним персом стоїмо на чатах…
– О доле! – тільки й вигукнула Ольвія. – Хто б міг подумати, що ти колись будеш мене охороняти в чужому таборі.
– Якщо від скіфів, то я ладен тебе все життя пильнувати! – палко вигукнув Ясон. – Невже ти й досі… кохаєш? Того скіфа? Чи тебе скіфські знахарі напоїли чарами?..
– У мене загинула дочка, а ти…
Ясон тяжко зітхнув, постояв – Ольвія мовчала і була далека у ту мить від нього – і тихо вийшов. По якомусь часі почувся здавлений крик, щось гуркнуло, наче впало, і в юрту знову зайшов Ясон.
Ольвія навіть не повернулася до нього.
– Я щойно вбив свого напарника по варті, – сказав він глухо.
– Хоч і всіх перебий, – озвалася вона байдуже і пильно дивилася на глиняний світильник.
– Ось тобі шаровари, плащ і шолом, – поспіхом мовив він. – Швидше перевдягайся, біля сусідньої юрти стоять коні. Перси міцно сплять, а таємне слово для пересування в таборі я знаю. Доки розвидниться, ми, як пощастить, будемо далеко звідси.
– Лікта… – прошепотіла Ольвія. – Хто поверне мені Лікту?.. Я чую її плач… Ні, я без неї не піду.
Ясон безпомічно розвів руками.
– З підземного царства Аїда ніхто не повертається. А вранці загибель чекає й на тебе. Та ще й глум. Але я тебе врятую. Я відчуваю, що ти вже ніколи не будеш моєю, що наші дороги розійшлися навічно. Ти стала іншою, і я став іншим. Ми – як чужі тепер. Але в ім'я минулого, сонячного і світлого, я врятую тебе. Врятую, щоб знати, що ти є і будеш на землі. І тоді мені буде легше. Навіть помирати.
– Я не можу піти… Мене не пускає плач Лікти. Послухай, правда ж, вона плаче?.. Чуєш, чуєш?..
– То виють вовки, яких перси возять у великій клітці. Непокірних вони кидають на поталу вовкам.
– Вовки… Всюди вовки…
– Ходімо, допоки північ.
– Ні, Ясоне, я не піду. Я чую, як плаче Лікта і кличе мене…
– Я розумію… Ти… ти не хочеш іти зі мною. Але ти мусиш застерегти скіфів. Може, вони нічого й не знають про персів? Ти попередиш Тапура. До всього ж він твій чоловік.