"Я просто стомився, – раптом спало йому на думку, і він на якусь мить відчув аж полегшення, що знайшов-таки причину свого неспокою. – Я надто багато віддаю сил державним справам. Я вже забув, що таке утіха, жіночі пестощі".
І йому й зовсім стало легко від того, що він таки знайшов причину свого неспокою і безсоння.
"Як же так сталося, що я в останні дні геть зовсім забув про жінок, – подумав він обрадувано. – А чоловік спить після жіночих пестощів, як дитина".
У його особистому обозі було кілька повозок із вродливими наложницями, танцівницями і флейтистками. Крім того, старший євнух подбав, щоб царю відібрали ще й найкрасивіших фракійок, яких захоплено в поході через фракійську землю.
"З фракійками я ще не спав", – подумав Дарій, тричі ляснув у долоні і сказав голові стража, що заглянула у шатро:
– Передай начальнику мого шатра, щоб велів старшому євнуху привести до мене фракійську дівчину, яка достойна відвідати моє шатро…
Раннього ранку, коли ще тільки на світ благословлялось, до царського шатра вже підвели Вірного. Конюх, однією рукою тримаючи коня за золоту вуздечку, другою поправляв розкішну гриву – не раз і не двічі розчесану. Вірний нетерпляче перебирав стрункими сильними ногами, бив копитом і кудись поривався. Конюх, аби заспокоїти його, ласкаво йому насвистував, і Вірний косив на нього великим вологим оком, у якому видно було, як народжується білий день. Другий конюх метушився навколо коня й чистим оксамитом витирав йому шию, ноги, круті боки. Шкіра на коневі аж лисніла. Сідло і спина коня були накриті золотистим чепраком.
Біля шатра завмерли здоровані-стражі і стояли не дихаючи – цар ось-ось мав вийти. Трохи осторонь поштиво вишикувався почет, за ним конюхи тримали коней своїх владик.
І тільки із-за далекого, ще темного обрію блиснув перший промінь сонця і золотим списом полетів у небо, як із шатра вискочив передавач новин – царський секретар. Дужим і гучним, як для його щуплої статури, голосом він крикнув:
– Увага! Слухайте всі! Замріть усі! Цар царів, владика Сходу і Заходу, всіх племен і народів Дарій Ахеменід!
Дарій вийшов із шатра легко, рвійно, аж війнувши полами рожевого хітона. Високий, міцний, натоптуватий, добре складений, з розкішно завитою бородою (царський цирульник, як завжди, був на висоті), цар справляв враження чоловіка ще в силі, здоров'ї і розквіту.
Воєначальники і знать поклоном привітали царя.
Дарій привітно махнув їм рукою і повернув до свого коня. Конюх смикнув із сідла золотистий чепрак і впав на коліна, сперся об землю долонями, підставляючи під царську ногу свою спину.
Але Дарій без його допомоги, легко і хвацько скочив у сідло, метнувши своє важке, вже розповніле тіло на диво легко.
– О-о… – пронісся шепіт. – Цар стрибає, як молодий барс…
Шепотіли тихо, але так, щоб цар почув, і він це почув, і це його тішило.
"Сон віщий приходив до мене, скіфи будуть обезголовлені, якщо не здадуться на мою милість, – подумав цар, беручи до рук золоте повіддя. – А фракійка дала мені цієї ночі силу і снагу".
I пустив Вірного до берега Істру, за ним, скочивши у сідла, мчав почет. Сонячні промені на сході вже залили півнеба, настрій у царя був чудовий. Вірний ніс його – наче не торкався землі, і Дарію здавалося, що летить він на крилах. Так же легко Вірний виніс його на крутий горб на березі Істру, виніс одним махом і граційно загарцював на вершку горба. Той горб щільними рядами оточили "безсмертні", лишивши для царя і почту вузький прохід. На горбі Дарій віддав коня стражу, який підбіг до нього, а сам попрямував до похідного трону, що вже стояв на вершині горба. З обох боків трону завмерли охоронці із списами в руках, на гострих наконечниках яких маяли кінські хвости, за ними на древку, розпростерши крила, кігтями погрожував Скіфії золотий орел. Тут же стояв із царським луком його хранитель, дебелий здоровань у малиновім каптані і круглій повстяній шапочці.
Почет спішився біля горба, і на вершину першим піднявся Гобрій – найбільш близька царю людина, батько його першої дружини, за ним – суддя Отан, зведений брат царя Артофрен, особистий секретар царя, члени царського роду, начальник "безсмертних", а вже за ним – начальники вершників і піхоти, стратеги, начальники десяти тисяч, тисячники, а також знатні мужі і сподвижники царя. Знать була вбрана в розкішні хітони, поверх яких були накинуті яскраві каптани, в строкаті анаксіріди. У багатьох на шиях золоті гривни, на руках браслети, пояси та зброя у золоті, і горб, коли зійшло сонце, аж розквітнув від барвистого одягу і сяючих золотих прикрас.
Цар царів сидів обличчям до Скіфії і примруженими очима пильно вдивлявся у протилежний берег, де типчаковими рівнинами простилалася невідома йому земля загадкових кочовиків.
"І чому мені приснився той сак Сірак?" – раптом подумав цар, але тієї ж миті нахмурився і постарався викинути геть із голови того мерзенного сака.
Внизу біля ріки застигли охоронці та будівничі мосту, а далі рівними рядами через усю долину, аж за фракійський обрій, вишикувалися війська, готові у будь-яку мить розпочати переправу на той берег.
– По велінню бога-творця, єдиного і всемогутнього Ахурамазди, я привів вас у Скіфію, – і Дарій показав коротким мечем на протилежний берег. – Перські мужі! Далеко залетів ваш спис, і там, на тім боці, його чекає немеркнуча слава, слава, що покриє вас і вашу грізну зброю. Чи готові мої вірні мужі із зброєю в руках перейти рубіж і списом розітнути навпіл Скіфію?
– Готові, спітамен кшатра! – вихоплюючи короткі мечі й піднімаючи їх угору, закричали воєначальники. – Вели, і ми по твоєму царському повелінню кинемось через міст на той берег. Історія прославить тебе, владико наш і бог, на вічні часи, допоки сяє у небі осяйний Мітра!
– Слава царю царів!
– Слава Ахеменіду!
– Слава Персії та її доблесним мужам! – сказав Дарій, і всі вмовкни, не спускаючи з владики захоплених очей.
Дарій відшукав поглядом когось у почті і запитав:
– А що скаже нам про землі, які лежать на тім боці, ватаг моїх очей і вух?
Наперед ступив ватаг особистого розвідувального загону царя.
– Спітамен кшатра! Твої чуткі вуха почули, а твої зіркі очі побачили таке: від ріки Істр і до середини скіфської землі, до Великої ріки, яку всі тут називають Борисфеном, десять днів путі. Від Великої ріки на схід аж до кінця скіфської землі, до озера Меотіди і ріки Танаїсу, за якою вже починаються землі савроматів, теж десять днів путі. З півдня, від моря, яке називається тут Понтус Еуксінос, і на північ, де холодно і кінчається земля скіфів, двадцять днів путі.