Зрозуміло, Гарсіа Маркес не вірить у всі ці дива й не припускає, що в них вірять читачі. І все-таки роль фантастики в нього і в європейських письменників багато в чому різна. Хоч би як Гарсіа Маркес насміхався з власних вигадок, хоч би як дезавуював їх; вони в нього є чимось природним, таким, що само собою розуміється, невід'ємною частиною зображуваного ним світу. Наприклад, літаючі циновки — не метафора, не алегорія, а ніби цілковито матеріальна, незаперечна і тим самим міфічна реалія. Ось, як, скажімо, письменник іронічно і водночас з якоюсь невблаганною логікою тлумачить пов'язані з цією реалією невдачі діловитого грінго: "Містер Герберт був власником кількох прив'язаних аеростатів, він об'їздив з ними півсвіту і скрізь мав чудові прибутки, але йому не вдалося підняти в повітря жодного з мешканців Макондо, бо для них прив'язаний аеростат був кроком назад після того, як їм пощастило побачити й випробувати літаючу циновку циган".
І на тлі цієї міфізованої реальності природно виглядають великомасштабні, гіперболічні герої, ці сини, онуки й правнуки того першого Хосе Аркадіо Буендіа, який з купкою сміливців продерся крізь непрохідну сельву і заснував Макондо.
Люди з роду Буендіа могутні, глибокі, трагічні, невгамовні, наївні й темні. Вони чимось схожі на добрих раблезіанських велетнів, тільки, на відміну від останніх, позначені печаттю самотності. Власне, Буендіа — персонажі не так міфічні, як епічні. Герой первісного архаїчного міфа не є об'єктом для наслідування. Такий Кронос, що поїдає своїх дітей, сластолюбний Зевс, підступний убивця Одін. Це саме реалії, те, повз чого не можна пройти, з чим треба рахуватися, визначаючи власне місце в житті. Інша річ — герої епічні, які є ідеалом, хоча, як правило, недосяжним. Правда, чоловіки й жінки з роду Буендіа не ідеальні, в усякому разі так, як ідеальні Геракл, Ахіллес і, особливо, Роланд. Та все-таки вони — щось на зразок стовпів, які підтримують світобудову Гарсіа Маркеса, його систему добра і зла.
Полковник Ауреліано Буендіа десятки років не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у численних війнах і виявляв чудеса хоробрості. І раптом, "заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади", він відчув, що втрачає ґрунт під ногами. І полковник Буендіа тепер виявляє стільки ж наполегливості й мужності на те, щоб програти війну й відмовитись од влади, скільки виявляв колись на те, щоб вигравати війну й зміцнювати свою владу.
Отож полковник Буендіа повертає назад саме в тому місці з якого в "Осені патріарха" починається істинна кар'єра диктатора: громадянська війна зайшла в безвихідь (про це згадується ще невиразніше, аніж у "Ста роках самотності"), і загін англійських окупантів привів до влади нового президента. Останній вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що випливають з такого вибору, — від шкіри, яку здирають з закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної невитравної самотності. з цього погляду він і справді персонаж міфічний, а не епічний: Кронос, а не Геракл із його дванадцятьма подвигами.
Та й сама художня тканина "Осені патріарха" ближче, ніж усе, написане досі Гарсіа Маркесом, до архаїчної структури міфа. "...Міфи, — пише їхній дослідник М. Стеблін-Каменський, — це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа — це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене".
Новий роман Гарсіа Маркеса приблизно так і побудовано. Дано "шматки з життя" тирана, довільно з'єднані між собою, хаотично розміщені, шматки, про які так просто й не скажеш, який належить до "раніше", а який до "пізніше". І всі вони, разом узяті, утворюють щось "постійне", "усталене", якусь нерухому, вічну круговерть, не прояснену жодною датою, жодною історичною подією.
"Міф, — пише далі М. Стеблін-Каменський, — це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в якій він виражений. Міф — це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він — завжди переказ чогось, що існувало вже раніше".
І в "Осені патріарха" неможливо виявити чітко виражену, жанрово забарвлену форму, бо твір цей імітує "переказ чогось, що існувало вже раніше". Адже ніхто (в усякому разі, жоден із тих, від чийого імені ведеться анонімна оповідь) "його превосходительства" й у вічі не бачив. Колективне "ми" складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.
І ще одне споріднює цей роман з міфом. Мова йде про архітектоніку, зокрема, вибір простору. Простір, як і час, тут уривчастий — це ті місця, на яких у той чи інший момент оповіді перебуває президент. Здебільшого це палац, іноді якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм нещасним колегам із інших країн, щоб, порівнюючи себе з ними, радіти власній, щасливішій долі нескинутого диктатора. Лише ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують диктаторові волю північноамериканського сусіда, підтверджують існування навколишнього світу. В усьому іншому і світ цей, і навіть країна, в якій порядкує тиран, тонуть у пітьмі, наче й зовсім не існують. Гарсіа Маркес, як бачимо, йде за міфотворчим ладом оповіді. Але не в ім'я його закріплення, його освячення. Навпаки, здебільшого для того, щоб підірвати цей лад ізсередини.
Безперечно, в "Осені патріарха", як і в "Ста роках самотності", авторські стосунки з міфом не прості, не однозначні. Одного разу президент наказав перебити під час "дружньої вечірки" всіх своїх давніх соратників. І наступного ранку його мати Бендісьйон Альварадо була "приголомшена, в цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, "хоч як їх не затирай вапном та попелом!" — і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти..." Такий гіперболічний образ, зрозуміло, далекий від насміху з марновірності анонімних оповідачів. Трагічна метафора волає до небес про підступність президента, його жорстокість, зрадництво, і в цьому розумінні вона правдива, істинна. Але тільки в тому середовищі, яке традиційно настроєне на міфічне світосприйняття.