— Хіба ж то я вам новину кажу? Хіба ваше сумління тисячу разів на добу не говорить вам того самого? Правда, громада шанує вас за те, що ви менше дерли від свого попередника і від свого наслідника, але чи ж се заслуга? Громада шанує вас, що ви влегшили їй тягаря, давши 5000 ринських на церков, але чи ж ви думаєте тим бога підкупити? Відплатити свій гріх, тяжкий гріх, той, що ви стілько літ занедбали робити те, до чого були зобов'язані, занедбали любити своє духове стадо? Без любові ніяка робота, ніяка жертва нічого не варта. А коли є любов, то всяка робота, всяка жертва зовсім інакше виглядає, ніж коли вона є пустою формою.
Гердер був нині ще натще. В таку пору голос його робився різкий, слова летіли швидко і попадали в ціль, мов дрібний шріт. Тоді він не знав ніяких зглядів, говорив що думав і що чув, не дивлячись, як се кому сподобається.
І тепер він виливав з душі те, що в ній давно вже було накипіло, зовсім не зважаючи, яке се вражіння робить на о. Нестора.
— Ей, ковалю! Іване! Чи ти не боїшся бога? — роздався нараз за його плечима лагідний докірливий голос. — І як ти можеш таке говорити? Ади!
Се був Деменюк, котрий, почувши в саду розмову о. Нестора з ковалем, наблизився помалу і мимоволі підслухав остатню промову Гердера. Зимний жах проняв старого церковника, і він ледве осмілився поглянути на о. Нестора. Той сидів на лавці зовсім згорблений, похнюплений, немов прибитий. Капелюх і палиця давно випали йому з рук, у котрих тепер він судорожно м'яв кратковану перкалеву хустку від носа. Уста його раз у раз порушувалися, зморшки на лиці і під очима зробилися якісь глибші, попідбігали синцями, а зі старечих очей котилися гіркі, грубі сльози і, пробігши по крутих заломах зморшків, падали на коліна. З грудей його від часу до часу роздавалося важке, мов дитяче, хлипання, перериване сухим кашлем.
— Єгомость? Господи боже мій! — скрикнув Деменюк, кидаючися до о. Нестора. — Що вам такого? Ви щось недужі? А я, дурний, там забалакався!..
— Нічого, нічого, Юрку, — ледве чутно прошептав о. Нестор, хусткою поспішно обтираючи сльози з лиця. — Слухайте, ковалю! Подайте мені руку! — додав він, силуючись устати з лавки.
Гердер був трохи змішаний тим несподіваним вибухом чуття у старого панотця. Він ніколи ще не видав його таким і навіть здумати собі не міг, щоб се було можливим. Та проте, бачачи тривогу Деменюка, він і сам було трохи перепудився і почав уже докоряти собі, що надто остро обійшовся зі старим, що не змовчав дечого. От тим-то він урадувався, почувши, що панотець на нього не сердиться. Він живо подав йому руку і промовив лагідно:
— Нехай єгомость не сердяться за мої слова! Може, я й недобре міркую, але що міркую, того не люблю скривати.
— Добре, добре, ковалю! — ледве дишучи, промовляв о. Нестор. — Бог тобі за се заплатить... Я не серджусь... я вдячний тобі... хоч серце... серце в мене болить, коли чую... яка вдяка... за мої...
Голос його трясся і уривався щохвилі. Деменюк узяв його під руку і випровадив із саду.
— Бувайте здорові, ковалю! — сказав Деменюк. — Та перепрашаємо...
— Нема за що! — відмовив коваль, дивлячись за відходячими. — То я би повинен...
— Ні, ні, ні! Я тобі вдячний! Я тобі!.. — силувався голосніше скрикнути о. Нестор, та не докінчив, закашлявся.
Коваль важко зітхнув услід за ним, запер браму своєї фортеції і повільним кроком пішов до хати, де вже жінка і син давно ждали на нього з обідом.
V
— Отче Нестор! Отче Нестор! — закликала пані Олімпія, стоячи в порозі свого помешкання. О. Нестор, що власне з улиці попри руїну панського двора входив на подвір'я, стрепенувся і, не кажучи нічого, підійшов до неї.
— А я тут уже турбуюся. Обідати пора, а вас нема.
— Та... та... так... троха в селі був, між людьми.
— Та що, може, ввійдете до мене, то пообідаємо разом. У мене нині троха приспішено, — бачите, гостей надіюся на підвечірок.
— Та куди мені... разом з вельможною панею! — почав було о. Нестор, та пані Олімпія зупинила його енергічним жестом, узяла під руку і попровадила до своєї їдальні, толкуючи йому, що так буде ліпше, що тут не потребує стіснятися, що Параска йому услужить ліпше, ніж Деменюк, що, впрочім, сьогодні у них обід короткий.
Пані, бачилось, була в добрім успособленні, говорила, оповідала, навіть жартувала, — очевидно, їй бажалось ввести й о. Нестора в таке саме успособлення. Та він мовчав понуро, ікаючись і путаючись за кождим разом, коли йому прийшлось сказати яке слово. Вкінці пані Олімпія зауважила се.
— Ta-бо я також! — сказала вона жартовливо, сідаючи коло нього, коли вже пообідали і зі стола поспрятувано. — Говорю вам се й те, що вас, може, й зовсім не обходить, а навіть не звертаю уваги на те, що ви якісь сумні та немов прибиті. Ну, панотче, скажіть, що вам таке?
— Мені! Але ж я... хіба ж я... Та мені, богу дякувати, нічого!
— Ні, не говоріть! По вас видно, що щось там є. Гризоту якусь маєте.
— Е, гризоту! — неохітно мовив о. Нестор, махнувши рукою. — Чи то о гризоту так тяжко? Чи то вона у нас, старих, така рідкість? Не стоїть і говорити!..
— Все-таки скажіть! — налягала пані Олімпія, рада, що найшла тему розмови, котра, очевидно, порушувала о. Нестора.
— Що ж, вельможна пані, — сказав о. Нестор, нараз випростовуючись і приймаючи певніший, майже врочистий тон. — Одна в мене гризота: смерть моя близька. Чую се, а нині, відправляючи святе officium, почув се так ясно, так виразно, немовби якийсь голос із-за плеча шепнув мені. Що ж, божа воля. Та от інша річ підійшла. Розмовляв я тут із одним чоловіком і дійшов до того, що я дуже недбало сповнював свій обов'язок, що на моїй душі буде багато несповненого, занедбаного. От що мене гризе.
— Ну, панотче, — почала якось нерішучо пані Олімпія, котра не надіялася такого обороту розмови, — се вже ви занадто. Хіба ж ви не навчали, не... не сповняли того?..
— Сповняв! Що я сповняв? І як я сповняв? — з болем скрикнув о. Нестор. — Якби тут були поставили машину, ав... автомата, то той би був так само сповняв... Відчитав би службу божу, відбув усякі обряди, виголосив проповідь по книжці. Хіба ж се можна назвати сповненням духовного обов'язку? А тим часом народ у селі темний, зопсуття страшенне, нужда, ворогування...