— Гі, гі, гі! Гу-у-у! — роздається нараз проразливий регіт тут же, над їх ухами. їх серця завмирають, кров збігається до серця, тіло холоне. Та по хвилі груди підносяться звільна, вертає притомність і застанова. Се сова, що має гніздо в дуплі старої липи. Се новий жарт старої чарівниці-ночі.
— Патиком, патиком, патиком! Там тріс, там тріс! Туррр! Ці, ці, ці, ці, куіть!
Се соловейко щебече-промовляє на вишеньці, під самим вікном комнати, з котрої від часу до часу доходить до нього глухе стогнання та харчання. Дрібна пташина не розуміє, що значать ті дикі тони, щебече-заливається, величає чудову літню ніч, і меркотячі зорі, і пахучі липи, і дрімаючі рожеві та білі квіти, і оті легенькі хмарки, що залетіли далеко-далеко на схід і там уже починають наливатися ледве замітним зеленкувато-пурпуровим відтінком, першим признаком неблизького ще сходу сонця. Від сеї хвилі всі чари ночі безсильні; сон найсильніше притулює до своїх грудей землю і її грішних та бідних дітей, наводить бодай хвилевий супокій на їх душу, поки ранок розбудить їх до нового життя, до нових турбот, до нової праці і нового страждання.
ЧАСТЬ ДРУГА
I
Велично сходило сонце над торецькою рівниною. Була якась така тиша, така врочиста повага на землі і в повітрі, щось таке невидиме, невловиме та чутке і могуче тремтіло в природі, мов німа тривога перед приходом грізного судді. Чулося щось мов глибоке, насилу здавлюване зітхання; тривога сірою мрякою повзла низом-низом, захапувала щораз більше простору, холодом віяла супроти пречистого, безхмарного неба, немов силкувалась і там здобути собі місце. А сонце звільна, велично і супокійно виринало в своїм маєстаті. Правда, перед ним розливалось пурпурове море, кроваве озеро; воно невдержимо котилося зі сходу чимраз вище, залило півнеба і виявляло тривожній, безсильній, грішній землі почервоніле від гніву лице грізного месника. Та ось східний край того кровавого сяйва почав наливатися золотом, жевріти розпаленою платиною, немов якесь величезне горнило. І нараз із сього горнила виринуло осліпляючо-ярке, грізне, нестерпиме для людського ока сонячне лице. Швидко і мітко воно зирнуло на землю. Для нього не було на ній тайни, воно знало її наскрізь, віддавна, — адже вона кість від кості і тіло від тіла його; воно знало її наскрізь ще відтоді, коли вона, підхоплена безумним світовим вируванням, ще ледве згустівши з космічних газів, розжарена, відірвалася від його величного тіла і, мов молоде нерозумне ягнятко, брикаючи та вируючи, покотилася в темний і холодний простір, щоби якусь хвилину — кількасот мільйонів літ — пожити на волі, віддільно від своєї могучої матері, хоч і в тісній залежності від неї.
Від тої хвилі минув спорий шмат часу; тодішня невинна бриклива овечка вспіла вже значно охолоти та підтоптатися, розвела собі чимало всякого "дробу", що нишпорить по ній, чогось шукає, щось собі думає, до чогось квапиться, б'ється та товчеться між собою, родиться і гине, мов рясні бульки на воді в дощову днину. Велично і маєстатично дивиться сонце на сю дивовижу, котру воно ж і помогло виплодити. Воно любить її, інтересується нею, як дитина забавкою, і приглядається тим день в день новим і вічно старим перемінам з таким зацікавленням, як ми часом змінам дивоглядних фігур у калейдоскопі.
Але нині сонце вставало в недобрім гуморі. Воно чуло, що щось недобре скоїлось на землі, і скоро тільки раз зирнуло на землю, на торецький двір, у вікно офіцини, то в тій же хвилі мало охоту відвернутися і з докором люблячої та строгої матері буркнуло до дочки-землі:
— Ага! Ти вже знов!
Земля мовчала понуро, силкуючись покрити своє лице холодною паморокою, але се їй не вдавалося. Сонце, побачивши її змагання, наморщило променясті брови і крикнуло:
— Гей, мої золоті промені! Далі наперед! Січіть отсю мглу! Коліть її! Прошибайте наскрізь! Не дайте їй своїм серпанком заслонювати правду! Не дайте їй допомагати до заховання злого діла! Все виясняйте, все виводіть на світ божий! Нехай недармо люди звуть мене праведним сонцем! Хочу бути праведним і не дати неправді з укриття панувати над світом!
І вже холодна мряка почала рватися, шматкуватися на лиці землі, мов старий пошарпаний серпанок. Глибоке зітхання встиду і болю підняло грудь землі, затремтіло в цілій природі, стрепенуло всякою живою душею. Потягло чимсь прикрим, душним, мов запах теплої крові. На сонних налягли важкі змори, діти заплакали в колисках, а хто прокинувся, той з тривогою озирався довкола, не знаючи, що сталося на світі, далі хрестився і шептав:
— Дух святий при нас і при хаті!
В торецькім дворі всі ще спали. Хоч починався робочий день, та тут ніхто не спішився ні до якої роботи. Навіть пахтяр, прокинувшися на хвилину і підвівши голову, хоч бачив, що сонце сходить, в знесиллі опустив оп'ять голову на тверду, сіном напхану подушку і в одній хвилі заснув, мов камінь у воді потонув. Пастух спав також мов забитий; не його діло було самому будитися; він знав і привик уже до того, що його господар-пахтяр мусить уперед сам збудитися і подоїти корів, а тоді, певно, і його збудить, а для нього кожда проспана хвилина була дорожчою золота. А дворакам нікуди було спішитися, вони могли спати, доки їх пані не закликала.
Та проте важка душна атмосфера, що засіла над торецьким двором сього рана, швидко уділилася й людям. Насамперед захопила звірів. Пес садівника, що спав коло буди, нараз зачав жалібно вити. Голос його мов тупим заржавілим ножем різав сонну, поранкову тишину, просвердлював слух тих, що спали в дворі по різних закамарках, і всюди будив якесь прочуття лиха. Садівник, почувши те виття, зірвався на рівні ноги і, вихиливши голову з буди, закликав пса:
— Цу, цу, Босий! На ту, на!
Пес сумно якось зирнув на свого хазяїна і, знов піднявши морду догори, обернений до офіцини, завив з цілого могучого горла, та так страшно, що садівника щось аж за серце стисло. Він піднявся зі свого леговища і вийшов зовсім з буди.
— Цу, цу, Босий! — промовляв він до пса. — А тобі що такого? Чого ти виєш?
Розумний звір підбіг до свого господаря і почав лащитися до нього. Він замовк, але кілька разів поглянув на двірську офіцину, шерсть на його хребті починала їжитися, і він, видимо, силувався, щоб оп'ять не розняти морди і не завити з цілої переляканої душі.