— Гей, — покликав я.
Бен підійшов до мене.
— Нічого собі,— сказав він. — Добра знахідка.
Радар обернувся на стільці й додав:
— Вражає. Цікаво, що всередині.
На жаль, там виявилася лише платівка. Платівка як платівка — як і тисячі інших. Я поставив її в програвач, за хвилю до мене навіть дійшло, як його ввімкнути, платівка закрутилася, і я опустив голку. Якийсь хлопець співав пісню Вуді Гатрі. І набагато краще, ніж він сам.
— Це що, збіг якийсь?
Бен стояв з конвертом у руках.
— Дивіться, — він показував на список композицій. Пісня "Племінниця Волта Вітмена" була обведена чорною ручкою.
— Цікаво, — відреагував я.
Мама Марго казала, що її підказки ні до чого не приводили, але я тепер знав, що таких підказок — цілий ланцюжок і призначені вони, здається, мені. Я відразу ж пригадав, як Марго мені сказала в "СанТрасті", що я їй більше подобаюся, коли поводжуся впевнено. Я перевернув платівку і поставив голку. "Племінниця Волта Вітмена" була на другому боці першою. Загалом непогано.
Тут я побачив у дверях Руті. Вона дивилася на мене.
— Руті, а ти не підкажеш, де шукати? — запитав я. Вона похитала головою.
— Я вже дивилася, — похмуро сказала вона.
Радар глянув на мене і кивнув у її бік головою.
— Початуй, будь ласка, щоб нас батьки не заскочили, — попросив її я. Руті кивнула і пішла. Я зачинив двері.
— Що таке? — запитав я Радара. Він погукав нас до комп'ютера.
— За тиждень до зникнення Марго довго сиділа на сайті "Омніпедії". Але вона стерла всю історію, тож я не знаю, на яких сторінках вона була.
— Слухай, Радаре, а подивися, хто такий Волт Вітмен, — попрохав Бен.
— Поет, — відказав я. — Дев'ятнадцятого століття.
— Чудово, — Бен аж очі закотив. — Поезія.
— Що в цьому поганого? — запитав я.
— Поезія для емо, — мовив він. — О біль. Біль. Вічно дощить. У моїй душі.
— О, ну це Шекспір, точно, — мені не хотілося розмовляти на цю тему. — У Волта Вітмена племінниці були? — запитав я у Радара. Він уже відкрив у "Омніпедії" статтю про Вітмена. Той виявився огрядним дядьком з величезною бородою. Я його віршів не читав, але зовні він здавався добрим поетом.
— Славетних не було. Тут згадуються два брати, але не відомо, чи були у них діти. Напевно, зможу знайти, якщо треба.
Я похитав головою. Я не бачив у цьому сенсу. Я знову почав оглядати кімнату. На нижній полиці, крім платівок, було ще й кілька книжок — альбоми з середньої школи, пошарпані "Аутсайдери",[18] старі номери підліткових журналів. Зрозуміло, нічого пов'язаного з племінницею Волта Вітмена.
Потім я переглянув книжки на столику біля ліжка. Нічого цікавого.
— Теоретично у неї повинен бути томик його віршів, — припустив я. — Але, схоже, немає.
— Є! — збуджено сказав Бен. Він стояв навколішках біля книжковій полиці, я підійшов до нього — і побачив томик. Це була тоненька книжечка, запхнута поміж двома підручниками. Волт Вітмен, "Листя трави". Я її витягнув. На обкладинці була його світлина, ясні очі поета дивилися просто на мене.
— Непогано, — відказав я.
Бен кивнув.
— Може, ходімо вже звідси? Можеш вважати мене старомодним, але я волів би не зустрічатися з її батьками.
— Ми нічого не проґавили?
— Схоже, — підвівся Радар, — Марго просто червону лінію креслить; у книжці повинно щось бути. Хоча це дивно… ти не ображайся, звісно, але раніше Марго завжди ці підказки залишала батькам, чому це раптом вона тобі їх зоставила?
Я знизав плечима. Відповіді я не знав, хоч надія, певна річ, була: Марго хотіла переконатися, що я зможу діяти впевнено. Може, цього разу вона хотіла, щоб її знайшли і щоб це зробив я. Може, потому як вона обрала мене в ту найдовшу ніч, вона обрала мене ще раз. І, мабуть, того, хто її знайде, чекає незмірне багатство.
Незабаром після того, як ми повернулися до мене, Бен з Радаром пішли, переглянувши книжку і не знайшовши ніяких інших підказок. Я дістав з холодильника собі на обід холодну лазанью, взяв того Волта і пішов до себе в кімнату. Це був передрук першого видання "Листя трави" видавництва "Пінгвін". Я трохи прочитав передмову, а потім став просто гортати. Там було кілька підкреслень, зроблених синім маркером, усі — в довгому вірші під назвою "Пісня про себе". А два рядки були підкреслені зеленим:
Зривайте замки з дверей!
Зривайте і двері з одвірків!
Майже всю другу половину дня я намагався розгадати сенс цієї цитати, думаючи, що Марго, може, хоче, щоб я перестав бути таким чемним хлопчиною і почав бешкетувати. Ще я по кілька разів прочитав підкреслене синім:
Не пізнаєш ти більше явищ через
другі чи треті руки…
не глянеш уже очима мерців…
не дадуть тобі більше поживи книжкові примари…
Пускаюсь у вічну мандрівку…
Все рухається вперед і вперед… ніщо не гине,
Померти — це зовсім не так,
як уявлялося, це щастя.
Як не знає про це ніхто на світі, я задоволений,
І як знають про це усі та кожен, я задоволений.
Підкреслені були й останні строфи "Пісні про себе".
Заповідаю себе землі, нехай проросте
травою, яку я так люблю,
Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами.
Навряд чи пізнаєш мене і чого я хочу,
Та я все одно даруватиму тобі здоров'я,
Я промию й покріплю кров твою.
Як не вдасться одразу піймати мене, не падай духом,
Як не знайдеш в одному місці, шукай в іншому,
Десь я зупинився і чекаю на тебе.
Цілі вихідні були присвячені читанню, намаганню розгледіти Марго в залишених для мене рядках вірша. Вони нікуди не могли мене привести, але я все одно міркував над ними, бо не хотів її розчарувати. Марго хотіла, щоб я змотав залишену нею нитку в клубок, пройшов по сліду з хлібних крихт — і нарешті вперся в неї.
5
У понеділок вранці сталося дещо надзвичайне. Я запізнився — це було нормально, мама відвезла мене в школу — це теж було нормально, потім я хвилину побалакав з хлопцями, але і це було нормально, після чого ми з Беном зібралися йти на урок — теж як зазвичай. Та щойно ми відчинили сталеві двері репетиційної, на обличчі Бена з'явилася суміш радості й жаху, наче фокусник вибрав його з натовпу, щоб розпиляти навпіл на очах у публіки. Я простежив за його поглядом.
Джинсова міні-спідниця. Біла футболка. Глибокий овальний викот. Неймовірно смаглява шкіра. Такі ноги, що тільки про ноги й думаєш. Ідеальні завиті каштанові кучері. Значок з написом: "Мене на королеву балу". Лейсі Пембертон. І вона йшла до нас. До репетиційної.