— Я повинна була виїхати. Я дарма тебе перелякала, це безглуздо вийшло, слід було все трохи краще спланувати. Але я справді повинна була виїхати. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Але гадаю, що тепер ти можеш повернутися. Серйозно.
— Ні, не розумієш, — заперечує Марго, і вона має рацію. Це написано на моєму обличчі: я не можу стати нею, а вона не може стати мною. Може, у Вітмена і був такий дар, але в мене його немає. Мені доводиться питати у пораненого, де болить, бо сам я не можу стати цим пораненим. Єдиний поранений, яким я можу бути, це я сам.
Притоптую траву і сідаю. Марго вкладається поруч зі мною, підставивши під голову наплічник. Тоді я теж лягаю. Вона дістає з наплічника кілька книжок і дає мені — щоб і в мене була подушка. "Вибране" Емілі Дікінсон і "Листя трави".
— У мене було два примірники, — пояснює вона з усмішкою.
— Поема до біса чудова, — кажу я. — Кращої ти і вибрати не могла.
— Насправді я того ранку робила все, скоряючись якомусь імпульсу. Згадала рядки про двері й вирішила, що пасують вони ідеально. Але, приїхавши сюди, я її перечитала. Ми її проходили давно, на англійській, і мені сподобалося. Я багато віршів читала. Намагалася зрозуміти, що саме в тобі мене в ту ніч так здивувало? Довгий час я думала: те, що ти цитуєш Еліота.
— А насправді,— кажу я, — тебе вразив розмір моїх біцепсів і те, як граційно я вилазив з вікна.
Марго посміхається.
— Замовкни і дай мені зробити комплімент як слід. Справа не у віршах і не в біцепсах. Мене здивувало, що, попри все твоє хвилювання, ти дійсно виявився схожим на того Квентина з моєї дитячої повісті. Розумієш, я пишу свої плани згори цього тексту вже кілька років, і щоразу я перечитувала сторінку, перш ніж її списати, і над кожною сторінкою реготала — ти не ображайся, але я думала: "Господи, невже я вважала Квентина Джейкобсена таким спокусливим мачо, таки відданим борцем за справедливість?" А потім… розумієш, ти в якомусь сенсі таким і виявився.
Я міг би перевернутися набік, і вона б теж лягла до мене обличчям. І ми б поцілувалися. Але навіщо зараз її цілувати? Це ні до чого не призведе. І ми так і лежимо, задивившись у безхмарне небо.
— Нічого не буває так, як ти уявляєш, — каже Марго.
Небо схоже на сучасну монохромну картину, мене затягує ілюзія його глибини, воно робить мене вищим.
— Так, це правда, — погоджуюся я. Але, подумавши секунду, додаю: — Та якщо не уявляти, взагалі нічого ніколи не буде.
Уява недосконала. В чужу голову не залізеш. Я уявити не міг, що Марго розгнівається, коли ми її знайдемо, що вона пише повість і згори по цій повісті. Але все ж таки єдиний вихід — це намагатися уявити, що ти сам стаєш кимсь іншим або світ стає якимсь іншим. Це той інструмент, який убиває фашистів.
Марго розвертається до мене, кладе голову мені на плече, і ми лежимо — як лежали в моїй фантазії у "Морському світі". Для цього довелося проїхати тисячу миль, але ось воно: її голова в мене на плечі, подих лоскоче шию, нас обох охоплює втома. Зараз ми стали такими, якими я хотів бачити нас тоді.
Коли я прокидаюся, у згасаючому світлі дня все здається важливим: і жовтувате небо, і стебла трави, що повільно погойдуються над головою. Я перевертаюся на бік і бачу, що Марго Рот Шпігельман стоїть навколішках за три фути від мене, джинси щільно обтягують їй ноги. За хвилю я усвідомлюю, що вона копає. Я підповзає до неї — суха земля під долонями радше схожа на пил. Марго усміхається до мене. Серце у мене калатає зі швидкістю звуку.
— Що копаємо? — запитую я.
— Неправильне запитання, — каже Марго. — Правильне питання: для кого копаємо?
— Гаразд. І для кого копаємо?
— Ми копаємо могили для Маленької Марго, Маленького Квентина, маленької Мирни Мустели й бідолахи-мерця Роберта Джойнера.
— Такий похорон, мабуть, я розумію, — кажу я. Земля тут суха, злежана, поцяткована ходами комах, вона схожа на покинутий мурашник. Але ми наполегливо риємо голіруч, кожна пригорща землі аж курить. Нарешті викопуємо широку і глибоку нору. Могила повинна бути гідною. Незабаром яма мені вже по лікоть. Витираючи піт зі щоки, я замурзую рукав сорочки. Марго аж упріла. До мене долинає її запах, він такий самий, як і в ту ніч, — перш ніж вона стрибнула в канаву біля "Морського світу".
— Я його ніколи як реальну людину не сприймала, — зізнається вона.
Я вирішую, що це привід зробити паузу, і сідаю навпочіпки.
— Кого, Роберта Джойнера?
Марго наполегливо риє.
— Ага. Ну, тобто він — це пригода в моєму житті, розумієш? Але ж, перш ніж зіграти другорядну роль у драмі мого життя, він відіграв головну роль у драмі власного життя.
Я теж ніколи не бачив у ньому особистості. Хлопця, який колись порпався в землі, як-от я. Любив, як-от я. У якого обірвалися ниточки, який не відчував, що потріскався всередині. Як-от я.
— Так, — кажу я за хвилю і знову беруся копати. — Я теж завжди сприймав його тільки як труп.
— Шкода, що я нічого не змогла зробити, — відповідає Марго. — Шкода, що ми не показали всім, які ми герої.
— Ага, — погоджуюсь я. — Добре було б сказати йому свого часу, що, хай що там сталося, це ще не кінець світу.
— Так, хоча рано чи пізно щось тебе все одно вбиває.
— Ну, так, — стенаю я плечима. — Я не кажу, що пережити можна що завгодно. Але багато чого все ж таки можна — за винятком останнього.
Я знову порпаюся в землі, вона тут набагато чорніша, ніж там, у нас. Кидаю пригорщу на купу, знову сідаю. Мені спадає дещо на думку, і я намагаюся це сформулювати. Я ще жодного разу не казав Марго стільки слів поспіль за всю довгу і повну подій історію наших з нею взаємин, але це мій останній хід у нашій грі.
— Коли я міркував про його смерть, — траплялося це, зізнаюся, нечасто, — я думав саме так, як ото ти сказала: що у нього всі ниточки обірвалися. Сказати про це можна по-різному: ниточки обірвалися або корабель потонув, але, мабуть, ми — як трава: наше коріння так тісно переплелося, ми настільки взаємозалежні, що живі всі, поки живий бодай хтось. Ну, тобто метафор можна всяких навигадувати. Але обирати свою метафору треба обережно, адже це важливо. Якщо обираєш ниточки, то уявляєш світ, у якому ти можеш просто несподівано розбитися. Якщо обираєш траву, то віриш у загальний взаємозв'язок: в те, що коріння не тільки утримує нас укупі, а й допомагає зрозуміти одне одного, стати одне одним. У всякої метафори є прихований зміст. Розумієш, про що я?