Рвучко розчиняються двері, вбігає Даша Дяченко.
Поля (радісно). О, Даша! Ти звідки?
Даша. В церкві у вас на вінчанні була. (Сміючись). Я тепер до вінчань уважно приглядаюсь, щоб, коли прийдеться, не розгубитись перед громадянином попом...
Дмитро. Ти все жарту єні...
Даша (одразу змінюючись). Які жарти? Цілком серйозно прийшла оце порадитися з комітетом: як мені бути?
Гречаний. А що?
Даша (з розпачем у голосі). Сватаються до мене! Бурятинський. Ну, для дівки це ще не велика біда.
Даша. Що ти в цьому розумієш, пацан! (До Гречаного). Цілком серйозно кажу! Сватаються! Я хочу знати вашу думку.
Гречаний. Якщо ти вже так наполягаєш... (Напівжартома до присутніх). Давайте заодно розглянемо і це... Отже,— з біжучих,— про сватання до члена організації Даші Дяченко. Викладай.
Маруся (до. хлопців). Вам смішки,, а їй, може, заміж іти.
Бурятинський (старуючи). З богом, дитино, коли люди трапляються.
Гречаний. Бурятинський, перестань. (До Даші). Ну, хто там до тебе?
Даша (схвильовано). Ах, опудало якесь... Але розповім по порядку. В радгоспі справи посуваються добре: майже щодня буваю там на поденних роботах. З полоненими встановлено повний крнтакт. Та ось біда: з закінченням польових робіт їх кинуто знову за дріт, у бараки.
Маруся. І Азізова?
Даша. І Азізова, і Замуріна — всіх. А барак — то могила: холод, голод, хвороби. Якщо ми їх звідти не вирвемо, усім їм там буде амінь.
Гречаний. Цього допустити не можна.
Кравець. Треба їх звідти вирвати, чого б це не коштувало.
Вайсман. Замурін — то залізничник. Ви мені його тільки дайте, я його стрілочником влаштую.
Гречаний (до Даші). Що треба для їх порятунку? Даша. Небагато: треба мені собою пожертвувати.
Гречаний. Не розумію.
Д а ш а. Поясню. Найпростіший спосіб врятувати їх — це викупити. Для цього треба захабарити начальство...
Бєлічков. Ми не маємо чим!
Д а ш а. Є один тип, який береться це зробити. Але за таку послугу він теле вимагає плати.
Поля. Якої?
Д а ш а. Хоче, щоб я пішла з ним... під вінець. Кравець. От шкура! Хто він? Д а ш а. Сундук його прізвище.
Бурятинський. О, Сундуклей! Це той, що до війни сметану з радгоспу возив? Д а ш с&. Він і зараз возить. П о л я. А ти його любиш?
Д а ш а. Краще не питай про це, ПОЛІЮ. Спекулянт, пролаза, терпіти його не можу! Такий тупий, та скупий, та жадний...
Маруся. Може, ти його перевиховаєш?
Даша. Могила його перевиховає. Та, якщо треба, я хоч сторч головою. Хай уже, тільки тих би з-за дроту вирвати.
Дмитро. А ти певна, що він виконав би свою обіцянку?
Даша. В цьому якраз я певна. Скажу — так він намертво варту обпоїть.
Гречаний. Все одно — на це ми не можемо піти.
Бурятинський. Дашу, нашу красуню, за отого пикатого? Та як він сміє, негідник!
Поля. Але ж ідеться про врятування життя стільком бійцям!
Кравець. Краще ми підемо вночі, варту переб'ємо...
Даша. То ж який риск нам усім на себе брати... А так без крові, без пострілу — я одна...
Вайсман. Ні, хай краще вже наші голови летять, ніж тобі душею в цьому кривити!
Даша. Не кривитиму. Пересилю себе.
Поля. Нелюба полюбиш?
Даша (з гіркою посмішкою). Я його перевиховаю. Так і запишіть!
Після засідання члени комітету збираються розходитись по домівках. На мить зупинились групою перед снопиком пшениці.
Бєлічков. Дмитре, ти б не тримав її отак на видноті.
Маруся. Бо ще який-небудь капрал і коням згодує.
Дмитро (після паузи). Знаєте що? Роздам я ці колоски по людях! Мало що може бути... А так, коли навіть з одним і трапиться що-небудь,— народ їх збереже...
Гречаний. Це ідея!
Дмитро. Першим — вам, друзі! (Розв'язавши снопик, роздає кожному по жмутику колосків).
Кравець (розглядаючи свої колоски). Не криюсь: патрони люблю, а колоски — ще дужче.
Жандармський пост, кабінет локотенента Анушку.
З шумом розчиняються двері, і до кабінету ввалюються вкрай стривожені Яків Пугач з Пугачихою.
Пугачиха. Пане жандарме, віддайте нам нашого синочка, віддайте дитину! Не винуват він, єй-же-єй, ні в чому не винуват!
Локотенент. Чекайте, про кого мова?
Пугач. Син наш пропав з дому...
Пугачиха. Сьомо! Сьомику!
Локотенент. Але при чому тут я?
П у г а ч. Та хіба не у вас він? Ми так порішили, що — у вас... Може, виза що-небудь в камеру його закинули?
Пугачиха. Ще вранці дома був, а це прибігла з церкви — ні його, ні торби, тільки сухарі на лаві розсипані лежать!
Локотенент. Дивно... Куди ж він міг зникнути? Чи не махнув він у Савранські ліси до отих бандитів.
Пугачиха. Що ви, бог з вами, пане жандарме! Щоб мій Сьомик та в ліси... Хіба йому життя не до-ррге?
Локотенент. Дивно, дивно... Це я маю з'ясувати... (До Якова). Мусив би я тебе за сина заложником взяти, Якове Пугач.
П у г а ч. І ви — заложником? Та чи я мало ще заложником був? Мало на Воркуті натерпівся?
Локотенент. От лише на це зважаючи, я й не беру тебе зараз під варту. Більше того — я тебе старостою зроблю.
Пугачиха. О лишечко! Не було ще цієї петлі на шию!
Локотенент. Зроблю, але обіцяй мені: як тільки твій син заявиться — одразу ж даси мені знати.
Яків. Та хай тільки заявиться — я шкуру з нього спущу! Ломакою вам його прижену! Щоб напоумили! Щоб родителя свого шанував!
Відкритий пустинний степ. Жене вітер ланами блякле перекотиполе. Насупроти вітру, навстріч перекотиполю, уперто крокує заброджений, з худорлявим блідим обличчям юнак. Це — Пугач Семко. Ось уже порожня, без сухарів, торба легко метляється в хлопця на спині, бавиться з нею вітер.
Відкотивши комір, Пугач стоїть з палицею на величезному сивому камені-валунові. Шлях далі йому перетинає якась невідома степова річка. Заховавшись у глибокому руслі, покручена, обкидана характерними для цього краю голими кам'янистими берегами, вона вже зашерхає де-не-де першою кригою. Хлопець, видно, вагається — брести йому на той бік чи ні.
Несподівано із-за камінних глиб перед ним з'являється група полонених, виснажених, обшарпаних.
Один з полонених знизу окликає Пугача:
— Ей, парень! Що за річка?
— Не знаю... Може, Синюха.
— А ти чого тут?
— Від влади тікаю.
— То гайда з нами! Ми теж тікаємо.
— Чи не з радгоспу?
— Вгадав. Дівчина одвд, спасибі їй, визволила... Ну, то як — приєднуєшся? На той бік, а там у ліси! Разом партизанити будемо!