День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається — туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче — любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають...
Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі — гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.
А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати... А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно... шукає-питає якого діла — робота рук не йметься; заговорить — гірка його розмова, ущипливі слова... А Галя все так, як і була, — привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: "Голубе мій! серце моє!" Обніме свою голову він та й із хати утікає.
Душно було йому коло Галі — від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш... біг він до дівчини — чорна туга з ним... Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився — треба!
З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.
— Чого такий? — жалує його. — Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! — а сама так і припадає до його.
"Я жонатий", — хотів він вимовити, та каже:
— Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?
— Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.
Та й пригорнулася до його, як дитина до матері. Обійняла його великая туга, сум сумний.
— Дівчино, — говорить, — я жонатий, в мене жінка є...
Вона як була коло його — і не одхитнулась.
— Що? — питає.
— Жінка є в мене... Чуєш, дівчино? Знатимеш?
Схопилася вона.
— Це жарти такі чи правда така?
— Правда щирая.
Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи. Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.
— Годі! — погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. — Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!
— Серце моє, не плач, постривай, — промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. — Не кидай ти мене, — просить, — не втікай од мене!.. не кидай!..
— Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!
— Тебе і себе, дівчино!
— Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер... Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, — пожалуй!
І обіймає його, і ридає, і благає...
— Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!
V
Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться — гіркий світ, а побачаться — ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.
* * *
— Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? — промовила Варка.
— Як же мені розказувати? — спитав... — І нащо питати?
— Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?
— Вона хороша.
— Спасибі Богу! Любить тебе?
— Любить.
— І жалує?
— Жалує.
— І добра й люба?
— Добра й люба.
— Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? — погукнула. — Іди до своєї хати, до милої жінки!
— Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!
Вона вирвалась із його рук.
— Де ти з нею пізнався? — пита.
— Тут, у селі.
— І дуже вподобав одразу?
— Вона мені до вподоби була... А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?
— І хутко її посватав?
— У півроку.
— Мав час на роздуму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?
— Щодня.
І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята... Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком... Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого...
В його на руках дівчина його люблена ридала... Плакав і він того вечора сльозами.
VI
Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут — де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.
Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.
"Де він буває?" — думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. "Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись..." Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: "Чи ж тепер такенька?" Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... "Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?" Думаючи і почує, що влита сльозами... "Оце, оце, — говорить сама до себе, — мов дитина, плачу... Оце!.." А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться — роздрімається — все округи мішатись починає ув очах; що дослуха — наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...