— Тату, а ми вірш знаємо! — підлетів до столу Мишко, середульший.— "Ми стали волі на сторожі, її не зрадимо ніде!"
— "Тремтіть, недобитки ворожі, Червона Армія іде"! — одним духом випалив десь з-поміж червоноар-мійців Кирилко, ще менший.
Сміялися постояльці, всміхалася й мати від печі, не зводячи щасливого погляду з хлопченят, що так і літали по хаті в своєму крилатому лахмітті.
Не встиг Оленчук ще й кількома словами перекинутись з постояльцями, як у вікно хтось гучно, настійливо постукав.
— Хто там? У хату заходь!
Забіг штабний посильний, жвавий хлопчина з карабіном на плечі.
— Пішли, батя! Ждуть вас!
Усі, примовкнувши, шанобливо й здивовано стежили за господарем.
Повагом піднявшись, Оленчук надів кожушок, натягнув шапку, взяв у кочергах костур.
Діти, відчувши якусь тривогу, обліпили його:
— Тату, куди ви?
Він поклав долоню на голову Найменшому.
— Не закудикуйте.
— Вас не можна питати?
— Не можна, діти.
З порога обернувся ще раз, зустрівся поглядом з дружиною. Вона, зрозумівши все, мовчки перехрестила його на дорогу.
Біля Сиваша уже стояла штурмова колона. Лопотів у темряві розгорнутий прапор. Вгорі темніли над головами бійців довгі, обкручені комишем, ще з дня заготовані віхи.
Було близько десятої вечора. Сиваш потонув у густому холодному тумані. Сікло в обличчя дощем чи крупою. Де-не-де в суцільній стіні штурмовиків, якій не видно було краю, жевріли вогники самокруток, раз у раз освітлюючи худі обличчя, підняті коміри, натягнуті на вуха шоломи.
— Товаришу комісар! — дзвінко доповів посильний.— Провідник прибув!
Десь з-під прапора назустріч Оленчукові шагонув високий мужчина, в шкірянці, в будьонівці.
— Здрастуйте, товаришу Оленчук... Бач, де довелося зустрітись. Не впізнаєте?
— А хто ж ви?
— Я Бронников Леонід, старший колони. Ви готові?
— Готовий.
Комісар обернувся до колони:
— Кидайте курити, товариші. Передати по колоні: рухатись без вогню, без шуму. Поправити на собі ножиці, гранати, щоб ніщо не стукало, не бряжчало... — І, звертаючись до Оленчука, скомандував йому: — Провідник, вперед!
Оленчук рушив уперед. Чув, як зовсім десь близько над ним лопотить на вітрі прапор. Чув, як раптом; десь ніби з-під землі, глухо й могутньо почав наростати знайомий урочистий мотив:
Это есть наш последний И решительный бо-ой...
З цим співом колона стала спускатися з берега на дно Сиваша.
XXXV
СКІЛЬКИ разів Леоніду Бронникову доводилось чути "Інтернаціонал", але зараз, коли його — в темряві, серед посвистів вітру,— вирушаючи на Сиваш, співала хрипкими простудженими голосами штурмова колона комуністів, пролетарський гімн зазвучав для Леоніда якось особливо проникливо, схвилював його, як ніколи в житті.
З ним, з "Інтернаціоналом"г з юних років зв'язав Леонід неспокійну долю свою. Від підпільної матроської групи на кораблі з нічними потаємними перешіптуваннями в кубрику; від зв'язків з хорлинськими портовиками, які врятують його від неминучої каторги, відправивши свого юного друга в далеке плавання, звідки він, очаківський хлопчина, біглий воєнний матрос Леонід Бойко, повернеться уже професіональним революціонером Леонідом Бронниковим; через службу кочегаром на іноземних суднах; через водяні страйки в фальцфейнівських степах; через революцію і фронти — до цього останнього вирішального штурму.
Ні, за таке життя соромно ніколи не буде...
Відгучав спів, і вже чути, як шумлять від ходи шинелі, як глухо шерхочуть у темряві тисячі ніг по вичавленому морозом морському дну.
— Тут і артилерія пройде,— каже хтось із передніх.— Твердо.
— Поки що твердо,— відгукується на голос провідник,— а далі захлюпає.
— Рибачили?'
— Риба тут не живе, товаришу. Сіль збирав. Ніщо не витримує, одна сіль тільки й родить. А вже як і вона не вродить та хліба не наміняєш, тоді зуби на полицю.
— Нелегко, видать, і вам тут шматок хліба діставався.
— Ой, нелегко, товаришу. А ви самі звідки будете?
— Я пітерський. Путіловець.
— З дому — давно?
— Третій рік не бачу сім'ї.
— Тепер уже скоро...
— Мусить бути скоро. Якнайшвидше мусить бути.— Оленчуків співрозмовник, нахиляючись на ходу, приглушено, застуджено кашляє.— Сьогодні листа одержав, товариші з заводу пишуть: "Сподіваємось на зиму тебе додому, товаришу Капітонов" (це прізвище моє Капітонов). На зиму... Тут, брат, догадуйся сам. Розруха, блокада, а коли до всього тягар ще однієї воєнної зими...
Ні, пора кінчати!
"Пора, пора!" — відгукується в душі й Леонідові. Це бажання, яким живе тут кожен у колоні, було найпал-кішим бажанням і його, Леоніда, бо знав, що за цим останнім боєм відкриється зовсім нове життя, вільно дихнеться людям, і для нього теж настане можливість зустрітись нарешті з дружиною та сином, щоб уже й не розлучатись... Кринички! Весняні, у вишневім цвіту Кринички — як вони далеко звідси, від цього осіннього, тривожного, чавкаючого під ногами Сиваша...
Усе меншими стають далекі вогні багать, розкладені на покинутім березі. То — маяки. Знає Бронников, що їх розіклала армія спеціально для них, для червоних своїх авангардів, щоб легше було їм цієї ночі орієнтуватись на Сиваші. Знає, що не одній строганівськга колоні світять у цю ніч маяки, запалено кострища і в сусідніх селах, бо, крім штурмової колони, що вийшла оце із Строганівки, зараз паралельно з нею нечутно рухаються в пітьмі Сиваша штурмовики інших червоних дивізій, і попереду в них, палицями промацуючи дно, ідуть такі ж, як і Оленчук, провідники з місцевих жителів. Майнули в пам'яті Леонідові трагічні картини херсонського відступу минулого літа, розтягувані колоністами залізниці, невдоволений гул та бродіння розбурханих повстанських натовпів... Чи міг думати тоді оцей Оленчук, трясучись непомітним обозним у відступаючім війську, що мине рік, і стане він уже провідником для залізних регулярних частин і першим піде з ними через Сиваш?