Щеміло серце, хотілося бою, і ноги вже самі шпорили коня.
XI
Пригнувшись, припавши до грив, з тупотом перелетіли через вузький перешийок на косу і, щоб не потрапити під ворожі біноклі, мерщій звернули зі шляху, збилися всім загоном під захистом колючих маслин, що смугою тяглися вздовж занедбаного панського саду.
Тут Килигея вже чекали кілька місцевих жителів: похмурі рибалки в зюйдвестках та гарячковитий фронтовик на дерев'янці, жвавий, прудкий — хвилини не міг встояти на місці.
— Дмитре, Дмитре! — збуджено підскакав він до Килигея, як тільки той сплигнув з коня.— 3 ходу розгортай своїх для атаки! Грек перепився. В акурат оце саме глушити його!
— Ти не гарячкуй, Степане,— осадив його Килигей.— Толком розповідай: де, скільки?
— До гибелі, до біса! — затанцював перед ним фронтовик на дерев'янці. Озирнувшись по боках, чомусь раптом перейшов на шепіт: — Хліб саме беруть на третій естакаді! Дві міноноски охороняють! А далі там ще баржа, бронекатери, а ще далі — ти, мабуть, бачив — флагман дрімає на рейді!
— Є, значить, з ким воювати,— насупився Килигей.
— Є, є! — затанцював фронтовик.— Ми вже й смолоскипи приготували... І бомби знайдуться, тільки атакуй!
— Ви спершу на устричний завод ударте,— розважливо втрутився в розмову старий широкоплечий ватаг рибалок.— Всю ніч там їхня офіцерня гуляла, ще й досі звідтіль гуки-перегуки чуть...
— Розперезались,— процідив крізь зуби Баржак.— Видать, не виглядали вони нас сьогодні?
— Дозорець-то в них був на степ,— басовито промовив молодий рибалка в брезентовій куртці.— Та тільки діло таке, що... валяється он він уже в рові, з перерізаним горлом.
Килигей мовчки глянув у рів, одвернувся і одразу ж став розподіляти бойові завдання: Баржак із частиною загону атакує устричний завод, а решту повстанців Килигей сам веде в атаку на причали.
Пролунала команда — взяти смолоскипи.
— Всі, хто з "гусаками", вперед!
Тепер скільки завгодно могли вже на них дивитись інтервенти в біноклі! Вволю міг надивлятись тепер із зовнішнього рейду на них адмірал Янікоста, ціпеніючи від несподіваного видовища, як уже при сонці, при повному дні вилітає із-за колючих маслин степова кіннота і, зблискуючи в повітрі клинками, мигтючим вихром летить просто на море, на жерласті його кораблі!
Чого-чого, але наскоку звідси адмірал Янікоста зовсім не сподівався: адже йому достеменно було відомо, що в пустинному цьому районі червоних військ не значиться. Правда, доходили чутки, що не так давно збунтувалися чабани в цих степах і що якийсь прапорщик царської служби гуртує по селах невдоволену голоту. Але хіба то була сила? Чи можна було приймати всерйоз отой напівлегендарний загін таврійської вольниці? Що вони значили проти нього? Не могли ж вони голими своїми клинками дістати з суходолу його флот, його панцировані судна!
І ось тобі маєш: летять, летять, летять!
Земля не кінчалась для них крутими кручами берега, мов на крилах виносило їх разом з кіньми на залізні естакади, і вже сипляться звідти, сліпучо зблискуючи в повітрі, якісь великі білі птиці просто на палуби його суден! Чути, як несамовитим ревом ревнули в порту сирени, скликаючи з берега команду, видно в бінокль, як гарячково рубають його матроси швартови, а з круч берега та естакад все сиплеться й сиплеться на них оті загадкові білі птиці, і величезні вибухи один за одним спалахують на палубах, димом обволікаючи судна. Хоч би швидше знімались, бо там не те що від степових партизанських бомб — злетиш у повітря від вибуху своїх же власних, начинених боєприпасами трюмів!
Наче вітром, винесло Яреська в першу ж мить атаки на високу гулку естакаду, і, з гуркотом промчавши по ній, кінь його зупинився на самім краю. Хотілося мчати далі, але далі було море — велике, сяюче, голубе!
Оглянувся — в порту кипить бій. Вершники, збившись кіньми на естакадах та на обривистій кручі берега, дружно бомблять звідти "лимонками" та "гусаками" палуби затиснутих внизу між естакадами суден. Яресько рвонув і свого "гусака" і, розмахнувшись, щосили попудив туди, у дим, у крики, в сану гущу чужих матросів, що метушились по палубі. Гримнув вибух, здригнулось судно, ревнуло сиреною, аж схарапудився кінь під Яреськом, здибившись, обкрутнув його на місці. Вибухи, стрілянина, лемент. В клубках вогйю та диму чужі смаглюваті матроси знетямлено рубають канати, з панічним криком тягнуть в люки поранених, збурунилась вода — запрацювали машини. Проскочивши по естакаді, Яресько зненацька помітив ліворуч якесь інше судно, незграбне, пузате, з ворохом пшениці просто на палубі.
"Хлібне",— майнуло йому.
На палубі ні душі, тільки сяє над нею величезний круглий прожектор, обернутий сюди — до Яреська, до степу. Б'є в очі, сліпить, наведений просто на нього, круглий, повний, як сонце.
Вихопивши із-за плеча карабін, Яресько прицілився і в захваті вистрілив у те прокляте заморське сонце!
XII
В панічному безладі — з обрубаними кінцями, —з поріділими командами — судна інтервентів' покидали порт. Довго ще їм ввижатимуться білі оці "гусаки", що, як живі, з розлюченим сичанням летіли на них з естакад та з круч берега, довго ще вчуватиметься їм отой несамовитий клич "пали!", і вслід за цим — розвихрені клубки палаючої смоли, що падає, ллється просто на голови. Під обвалом бомб палуби аж дрижали, від смоли спалахували пожежі — вихід лишався один: мерщій рубати кінці та швидше втікати, кидаючи напризволяще тих, що, загулявши, забули про обов'язок служби. А ті, що загуляли і кого так надривно скликали сирени, лежали вже порубані край лиману біля устричних басейнів або саме підіймали в цей час свої офіцерські в перснях руки перед голими, як смерть, шаблями повстанців. В чорних беретах, носаті, з блискучими морськими кортиками на боках... Білкувато глипали спідлоба, похмуро ламаною мовою просили пощади, а хлопці, відбираючи в них кортики та обшукуючи їх, так стрясали їхні заморські душі, що аж устриці, яких вони тут наковтались живцем,— єй же єй! — попискували у них всередині!