— Спасибі за честь,— посміхався Килигей, коли йому передавали це.
— Неабияк, видно, їм там прикрутило,— сміялись повстанці,—" коли вже полковники за волячими хвостами по степу ганяються.
— Промишляють, хто як може!
— Нібито й сіллю взялись з закордоном торгувати.
— їм би тепер тільки вивіску на весь Крим: "Торгуємо сіллю і батьківщиною".
Повстанські сили стягувались до Перекопу. Залишивши в Хорлах надійну берегову заставу, Килигей перебрався із своїм загоном на забутий фальцфейнів-ський хутір, розташований у степу якраз навпроти Перекопу. Звідси вже добре було видно лінію Турецького валу, що тягнеться через увесь перешийок, і високу білу дзвіницю над містечком Перекоп. Єдина висока будівля на весь край дзвіниця поблискувала з перешийка ніби на заздрість усім розвідникам та дозорцям. Килигеєві було добре відомо, що противник встановив на ній свій спостережний пункт.
Насамперед треба було збити кадетів звідти, позбавити їх отого найзіркішого ока. Настав час пустити в хід партизанську свою артилерію — лепетиську тридюймівку з трьома снарядами в запасі. Необхідно було найти артилериста-віртуоза, що влучив би з такої відстані в дзвіницю бодай одним із трьох снарядів. Ніхто з партизанських артилеристів не ручався, що йому вдасться це. Ось тут котрийсь із чаплинців і згадав про капітана Дьяконова, про те, як Кулик та Оленчук розхвалювали його артилерійський хист.
Килигей розпорядився негайно доставити Дьяконова сюди. Того ж дня двоє Килигеєвих хлопців — один із них син Оленчуків — тачанкою примчали офіцера разом з Оленчуком із Строганівки просто на позицію.
— Маєм роботу, ваше благородіє,— звернувся до Дьяконова Килигей, коли хлопці привели офіцера до гармати.— Є нагода спокутувати вам свою вину перед трудовим народом...
Дьяконов слухав насторожено: до чого він це веде?
— Дзвіниця он біліє: треба по ній шарахнути. Офіцер посміхнувся. Он воно що! Ось для чого
галопом мчали його сюди! Потрібен раптом став золотопогонник, потрібними стали його освіта, його розум, його артилерійське вміння! Професійна офіцерська гоноровитість раптом прокинулась, заговорила в ньому:
— Дзвіниця... Але при чому тут я?
— Збийте нам оту їхню шапку.
— Хіба серед вас нема артилеристів?
— Артилеристи є,— виступив наперед Житченко,— та біда тільки — снарядів у нас обмаль. Антанта, знаєте, нам не дає.— Він відкрив снарядний ящик.— Бачите? Раз, два, три. Оце й усе.
Дьяконов знаком попросив у ближчого з бійців бінокль, звично навів його на перекопську дзвіницю. Доки дививсь, бійці напружено стежили за ним, і їм здавалося, що біляк ледве помітно всміхається туди, на біляцький свій Перекоп. Терпляче ждали, що він скаже. А він у своєму вилинялому англійському френчі все дивився туди, на своїх, потім недбало офіцерським жестом знову повернув бінокль бійцеві.
— Ну як? — запитав після паузи Житченко.— Можна дістати?
— Думаю... можна.
— Одним із трьох?
— Одним із трьох.
Бійці, враз загомонівши, стали шпиняти жартами своїх артилеристів. Даром, мовляв, хліб їсте, повчіться ось хоч у їхнього благородія.
— Однак ви мене не зрозуміли,— заговорив раптом Дьяконов, звертаючись до Килигея.— Річ у тому, що стріляти туди я... не буду.
Це всіх приголомшило. На якусь мить запанувала гнітюча мовчанка.
— Себто як не будете? — потемнів з лиця Килигей.— Ви що — баришня, яку треба умовляти?
— У нас, знаєте, мова коротка,— креснув офіцера поглядом Баржак.— Хто не схиля голову перед працею — тому нахилимо, а чия не нахиляється — тому знімем!
— Справа ваша. Тільки силою ви мене не примусите,— спокійно заперечив Дьяконов.
Оленчук, що стояв осторонь, піймав на собі гострий Килигеїв погляд: "Так оце воно таке твоє благородіє? Пригрів на грудях гадюку?"
Повстанці, оточивши Дьяконова, вже поблимкували на нього з неприхованою ненавистю, гнівом, презирством. Без погонів на плечах, а в душі так золотопогонником і зостався!
— Контра як є! — кинув із гурту Дерзкий.— Я ще тоді казав: не цяцькайтесь... Бач, який чистоплюй: рука в нього не здіймається на своїх!
— А ви що, могли б і по своїх? — бліднучи, обернувся до нього Дьяконов.
— Не там ви своїх шукаєте, ваше благородіє,— докірливо пригримнув Житченко.— Свої-то свої, та тільки в чиїх штиблетах?
Килигей похмуро оглядав офіцера, ніби вирішував, що з ним робити.
— А я ще думав... Ех ви, патріот! — презирливо кинув він і одвернувся, мовби одразу втративши до офіцера всякий інтерес.
Патріот! При цьому останньому слові Дьяконова аж ніби пересмикнуло. Він стояв блідий, з гіркою, болісно застиглою на обличчі гримасою. Ждав, що Килигей ще, може, скаже що-небудь, а той уже повернувся спиною, відійшов до гармати. Дьяконов добре розумів, що значило в такій ситуації повернутись до нього спиною. "Уб'ють, уб'ють",— палила думка. Досить тепер Килигеєві махнути рукою, досить повести бровою, і вже йому край,— візьмуть у багнети, мовчки відведуть трохи вбік, не зовсім і далеко, і заставлять самого рити собі яму. Яма! Отут, на виду в Перекопу. За якісь півгодини наступить кінець усьому — сонцеві, революціям, терзанням і сумнівам, білій перекопській дзвіниці...
Якісь паруб'ята з міцними плечима вже потроху, мовби ненароком, відтискують його вбік, безмовно відтирають кудись у небуття, у ніким не збагненний вічний морок.
Випадково зустрівся поглядом з Оленчуком, що, зсутулившись, стоїть осторонь, десь далеко-далеко — кроків за десять від нього. З глибоким сумом, і докором, і розчаруванням дивиться звідти на Дьяконова, дивиться уже, як на пропащого.
Всі, одначе, ждуть, що вирішить Килигей, ждуть, що ось-ось він подасть знак. Отой суворий безсловесний знак. І Килигей нарешті подав його. Махнув рукою:
— Всі, хто в артилерії служив,— до мене. Похмурі дядьки у латаних пропотілих сорочках, з