Попотаскав тут на собі мішки з дніпровським піском і Данько Яресько, не жалів хлопець для революції свого молодого хребта! Цілу ніч не висихала на ньому сорочка. Уже перед світом, ідучи за черговою ношею, несподівано зіткнувся під ліхтарем з Леонідом, що в гурті нав'ючених матросів повагом ступав назустріч теж із мішком піску на плечах. Коли Данько окликнув його, він аж похитнувся:
— Чорт візьми, ніби яреськівське щось! — і опустив мішок перед собою на рейки.— Побий мене бог, яреськівське! Ти звідки?
Згрібши Данька, міцно притиснув до себе, потім знову відштовхнув, радісно, жадібно оглядаючи його з голови до ніг.
— Вигнало ж тебе, нівроку!
І, поклавши хлопцеві свою важку долоню на плече, пильно-пильно задивився в юнацьке худе обличчя, наче шукав у ньому знайомі дівочі риси, наче знаходив у блискучих Данькових очах затаєну спраглу Вутань-чину ніжність.
— Сідай, розказуй. Присіли на рейках.
— Я вже бачив тебе та зачепити не встиг,— посміхнувся Данько.— Разом бандюків учора за містом ганяли.
— Чого ж не признався?
— Та хіба там до того... Жарко було і нам, і тобі.
— Килигеївець, значить. Здорово,— він дивився на хлопця схвильовано.— Ну а як... від наших, від Вутань-ки нічого не чувать?
Данько махнув рукою.
— Де ми, де вони... Не догукнеш.
— Ну, а я ж був у ваших Криничках. Син там такий росте, що ну! Все не хотів мене за батька признавати,— засміявся Леонід якось невесело, і його широке, в іскристім поту, в плямах сажі обличчя за мить уже знову було серйозним.— Сподобались мені ваші Кринички, Данюшо. Саме весна була, за річкою у вербах зозулі кували.
Луки зарічанські, ліси, перша світла зелень плакучих верб над водою... Зозулі в гущавині кують лунко, краплисто. Все напівзабуте ожило, все далеке наблизилось, зі щемінням підступило Данькові до серця. Як хотілось би і йому оце побувати там, побачити, якими стали тепер Кринички. Це ж і над ними гроза революції пронеслась...
— Гаубицю на третій давай! На третій! — гукає хтось з темряви, розмахуючи ліхтарем.
Спотикаючись по блискучих рейках, група матросів спішма пронесла на руках гармату, якісь ящики; з лопатами пройшли озброєні грабарі; неподалік на платформах весь час щось клепають, клепають, і вже в голові гуде від сталевого того клепання.
— В суворий час ми зустрілися з тобою, Даньку,— підводячись, сказав Леонід.— Весь Донецький басейн уже їхній, днями шкуровці Катеринослав зайняли.
— Виходить, обступили вони нас... звідусіль?
— До самих передмість уже прориваються. А могло ж бути зовсім інакше,— з сумом додав Леонід.— Могли б оце й гвинтівки в козли, якби не оті,— він похмуро кивнув кудись у бік моря.— Єдиний фронт вони створили проти нас, Даньку. Через моря й океани, від Вудро Вільсона до наших гаркуш та до колоністів єдиний ланцюг тягнеться.— Він задумався над чимось, потім тепло, підбадьорливо посміхнувсь до Данька: — Ну, та нас вистачить. На всіх на них вистачить, еге ж?
Данько піддав йому мішка на плече.
— Слухай,— нахмурився з-під своєї ноші Леонід.— А дружка ж твого, Валерика, вже нема. Він у нас тут в підпіллі при інтервентах працював. Не дотяг, бідолаха: в останній день схопили його греки в порту. Коли брали заложників... В амбарах згорів.
Рушив, пішов Леонід, горблячись, обережно переступаючи через рейки, а Данько все ще, приголомшений, стояв на місці. Звістка тяжко вразила його. Нема Валерика. Нема! І такою смертю... Амбари, що їх розбила артилерія, холодне попелище, кістяки... Важко було уявити йому це, не хотілось уявляти такого. Ще, здається, зовсім недавно разом співали у хорі, разом ганялись за панським автомобілем, а вечорами, забившись в глибину нар у своїх невольницьких батрацьких казармах, спрагло мріяли про нове життя, за яке вони разом будуть боротись... І це вже одного з них нема і ніколи не буде?
Стояв під ліхтарем, кусав губи, здушений болем непоправної втрати.
А над Дніпром уже помітно світало. Над водою, над плавнями кошлато висів туман. Гурт знайомих хлопців, простуючи з порожніми мішками вниз, до піщаних кар'єрів, окликнув Яреська. Яресько мовчки приєднався до них.
ХХЇХ
В ТОЙ час, як денікінська козачня, захопивши Катеринослав і Полтаву, вже рвались до Києва, тут, у глибокім тилу білих, на спалених сонцем херсонських горбах все ще майорів червоний стяг революції, засідав трибунал, трусили буржуїв, будували бронепоїзди.
Кільце, однак, стискалось, денікінські снаряди дедалі густіше лягали на місто. Доки переляканий обиватель дрижав по підвалах та погрібках, прислухаючись, як барабанить залізним градом по дахах шрапнель, червоні бійці та матроси вели запеклі бої на пристанях, у передмістях, стримуючи насідаючого звідусіль противника, прикриваючи відступ основних сил, для яких утримувалась залізниця.
В одну з таких повних тривоги ночей рушили в невідому путь бронепоїзди — ці грізні тарани революції: потяглися за ними ешелони з евакуйованими установами та лазаретами, посунули, не відстаючи від ешелонів, кулеметні тачанки та вози, партизанські череди, степові чабанські кибитки...
Все далі в степ рев, тупіт, скрипіння, все глибше тонуть в нічній темряві силуети повільно відповзаючих паровозів, погорблених вершників та верблюдів, що надривно трублять у небо.
Так почалася їхня тисячоверстна страдницька епопея.
Верству за верствою просувались понурі повстанські сили на північ, тримаючись полотна залізниці, роз-крилившись від нього на обидва боки далеко в степ. На флангах цієї нескінченної колони йде кіннота, кулеметні тачанки, а всередині під їхнім захистом, як найцінніший скарб, везуть поранених, боєприпаси, згорнуті прапори.
Цілими днями люди й худоба ковтають гарячу степову порохняву. Кричать верблюди. Натужно ревуть непоєні воли, розморено плентаючись понад залізницею під захистом бронепоїздів.
Що далі відходять тавричани від рідних місць, то все частіше зринає між ними приглушена збентега та сумніви:
— Куди йдемо?
— Хіба не можна тут партизанити?