Жінка з-за столу, усміхаючись, щось питає Вутаньку, а вона ніяк не второпає — що саме... Ага, прізвище.
— Вустя... Вустя Яресько із Криничок.
І вже оголошують голосно, мов на весь світ:
— Слово має товаришка Вустя Яресько із села Кринички!
Тихо-тихо стало. Зал напружено жде її, Вустино-го, слова. Що вона скаже їм, усім оцим делегатам та делегаткам, як передасть те, що їй зібралось на серці і що, так несподівано піднявши з рядів, вивело її на трибуну?
— Не думала брати сьогодні слова,— схвильовано почала Вутанька.— І не брала б, якби не оцей, що зараз тут виступав. Боялася, що заб'є він вам памороки, спроста й не розгадаєте його...
— Голосніше! — пролунало десь із ярусів, і Вутанька, підбадьорена, зібравшись з духом, вже задзвеніла на весь зал, як дзвіночок.
— Надивилися ми вже їх — то в шликах, то в башликах приходили, а це вже в новій виступають одежі. Міняють личини, братовбивчу ворожнечу між нами посіяти хочуть... Думають, темні, згарячу не розберемось — де згуба, а де порятунок. Скажу про себе. Було сама я ходила манівцями, було, що й у хорі їхньому співала під їхній петлюрівський камертон. Сором палить тепер, як згадаю. Не одна я була такою, на радощах могла й не второпати, про яку Україну пісня! — Передихнула, помовчала якусь мить, збираючись з думками.— Вірно казав тут товариш доповідач, що як за ними піти, то не минути нам невільницького життя або, як ще кажуть — рабства капіталу. А що таке рабство капіталу, по собі добре знаю, бо в минулому батрачка я, таврійська заробітчанка. Ватагами набирали нас свої ж отакі земляки у Каховці, гоном гнали в степи, завдаючи в неволю фальцфейнам. І ніхто тоді з землячків і не соромився, що сестер своїх, українок, в неволю жене. Якби не революція, то й коси посивіли б на каторгах, на чужих токовищах. І тепер ось, коли нарешті розправляємо крила, знову повертати на старе? Силу свою поділяти, рідне червоне військо порвати на шматки, щоб вороги передушили нас поодинці?! Ні, разом досі були, разом і далі будемо — як Ленін нас вчить... А Україна, що все її тут помина-*" ють... то Україну, може, більше любимо за всіх отих балакунів, бо як же можна рідної матері не любити? З нашою любов'ю, під нашою обороною живе вона й житиме во віки віків!
Вже не почувалося ні скованості, ні розгубленості. Все пережите, передумане вогнем горіло в ній, рвалось назовні. Напружений зал не зводив з неї очей. Всю свою правду, певно, вирішила висловити молодиця. Стоїть край трибуни, розшаріла, випростана, високочола, не помічаючи в хвилюванні, як хустка поволі повзе, сповзає їй на шию, відкриваючи клубок тугих, блискучих кіс.
— Зливаємо свої серця з серцями героїв Червоної Армії для остаточної перемоги над ворогом! Допоможемо усім, що в нас є, ні хліба, нічого не утаїмо, бо нам, як і російським жінкам та матерям, дорога наша воля, дорогі наші діти, брати й чоловіки!
Коли під шал оплесків сходила Вутанька — сяюча, розпашіла — з трибуни, сива жінка з президії, схопившись, радісно ступила їй назустріч, по-жіночому гаряче, обняла:
— Спасибо вам... сердечное спасибо от русских матерей. Мы всегда будем дорожить дружбой с вами... Мы будем уважать вас!
Легко, мов на крилах, ішла поміж рядами Вутанька, повертаючись на своє місце.
— Добре, добре сказала,— вдоволено відзначив Цимбал, коли вона, ще вся охоплена гарячим хвилюванням, сіла біля нього.— Аж той не витримав...
Тільки тепер Вутанька помітила, що місце, де сидів воєнком, пусте.
— Не всидів,— посміхнувся Цимбал.— Спершу слухав, а потім десь як ногу вломив.
Не було воєнкома ні до перерви, ні після перерви. Так до самого кінця з'їзду Вутанька більше й не бачила його.
XVI
— Може, добродій Левченко має щось сказати?
— Ні, я послухаю.
1 Центральний український повстанський комітет — керівний петлюрівський центр, що очолив підготовку націоналістичних повстань перед наступом білополяків у 1920 р.
Він слухає. Третя година ночі, а він все ще мусить слухати їхні теревені. Базіки. Балакуни. Пробазікали Україну! Замість того, щоб із самого початку створювати міцну, добре законспіровану військову організацію, на язики понадіялись, язиками все хотіли відвоювати. Ну за те ж і мають. "Поразка, поразка",— чує кругом. А яка в чорта поразка? Провал, розгром! Ті, на кого розраховували, затюкали, вигнали їх, і вони мусять тепер ось, як хлопчиська, виправдуватись перед щойно прибулим із Києва представником підпільного центру, так званого ЦУПКому 1.
Нарада відбувається на квартирі в одного з колишніх викладачів Полтавської гімназії, в його кабінеті, що пишніє в оздобі української старовини. Господар квартири, огрядний дядюга з перев'язаною, набряклою од бешихи щокою, сам розносить гостям чай з дрібками сахарину на блюдечках. В кабінеті — сиво від цигаркового диму, ні на мить не стихає ледве стримуваний гул роздратованих голосів.
Левченко, не беручи участі в розмові, сидить осторонь у кутку і, пірнувши в розлогий шкіряний фотель, стежить, як гарячково жестикулюють тіні на стінках. Над канапою, на завішеній килимом стіні, тьмаво поблискує старовинна козацька пищаль. Непогана була зброя як для свого часу. А ви, панове добродії, сьогодні чи не з такою пищаллю збираєтесь на ворога стати? Чи не з такою застарілою духовною зброєю сподіваєтесь виграти історичний бій за Україну? Недаром же вас б'ють. Не перший уже терпите розгром. І як вдуматись,— то від кого, від кого?
Розшаріла, збуджена Вутанька на трибуні — до неї вертається думкою знов і знов. Як вона говорила, палаючи вся і кожним словом б'ючи, стьобаючи його в обличчя. Що більше розкривалася з трибуни перед людьми, то дальшою ставала для нього самого, недосяжною, непідвладною йому. Де і в чому він схибив, що не міг заволодіти її серцем? Адже правда на його боці, на його?
Біля столу київський цупкомівець — жовчний, присадкуватий, в мишастому френчі крем'язень з галицькою вимовою, ганьбить, розносить Ганжу-Ганженка. Не сконтактувались з рядовими делегатами, не зуміли повести за собою з'їзд. А як було зуміти?