Дзвін на дзвіниці все гуде й гуде — переможно, владно,— і мідний гул його широкими хвилями котиться над селом, далеко розходиться над протряхаючим, провесінню напоєним степом.
По всьому селу — гвалт, пальба, лементують люди, гасають по городах здичавлені без верхівців коні, з гуркотом провалюючись на дядьківських погребах.
Двоє спішених біляків з ручним кулеметом, петляючи городами, тікають кудись навмання. Час від часу вони на мить зупиняються, один підставляє плече для упору, другий, приклавшись, б'є короткою чергою по переслідувачах, по чаплинських кураях та повітках. Дзижчать кулі, з дзенькотом ви'сипаються з вікон шибки. Відстрілявшись, біляки підхоплюють кулемет і тікають далі.
Яресько, не відстаючи, женеться за ними. Дядьки з вилами, що теж гнались, вже один по одному повідставали, а він ще женеться. Вирішив будь-що добути оту їхню штуку, що так здорово б'є.
Коли кулі дзижчать над ним, він з лету заривається носом у землю, а коли ті, відстрілявшись, кидаються тікати далі, він уже знову піднявсь і, не чуючи ніг, мчить за ними, раз у раз стріляє по них на бігу із берданки. Б'є, б'є — і все мимо! Десь із засідок, із-за хлівів інші теж палять по них, хтось кричить: "Доганяй, переймай!"
"Дожену,— блискає думка Яреськові.— Хоч до Перекопу гнатимусь, а кулемет буде мій!"
Ось один із них уже впав — його підбив не Яресько, чиясь невідома куля перейняла, а той, другий, підхопивши кулемет, скрутнув убік і тікає, тікає далі! Не стріляє вже, бо немає плеча! Іноді він, спотикаючись на бігу, озирається, і тоді видно його бліде, як смерть, обличчя. Яресько випалив ще раз навздогін, і той нарешті кинув кулемет і, позбувшись його ваги, припустив ще дужче, розігнався кудись просто в степ.
Підбігши до кулемета, Яресько радісно вхопив його, крутнув сюди-туди — небачений! новісінький! — і, не знайшовши поблизу нічого придатного для упору, розпластався — як був — на землі, націлюючись услід втікачеві. Клац! Клац! — не стріля! Що за чорт? Знову — клац, клац, клац... А той уже далеко. Вже якийсь верхівець, вискочивши із-за крайніх будівель, швидко наздоганяє його.
Яресько, полежавши, ще раз досадливо клацнув, вилаявся і спересердя плюнув. Десь за спиною в нього почувся сміх. Обернувся — біля колодязя цілий гурт розчервонілих, розпашілих після бою повстанців.
— Що, не стріля, браток? — підходячи до Яреська, весело каже молодший Килигей, моряк. Побитий віспою, рудобровий, з круглим лицем, що розмордатіло на морських революційних харчах, він ще й зараз хвер-цює в безкозирці з написом на лобі "Дерзкий", за що його прибулі повстанці так уже й охрестили: Дерзкий.— Ану, дай лишень, я спробую! — звертається він до Яреська і, взявши в^руки кулемет, тільки прицмокнув: — О, та й не дивно, що не стріля. Він же без патронів! — І насмішкувато глянув на Яреська.— Як же це ти хотів вести вогонь, браток?
Яреськові від такого конфузу аж рум'янець виступив на обшерхлому, блідому від хвилювання обличчі.
Кулемет тим часом пішов по руках.
Житченко-артилерист, хмурячись, уважно розглядає трофей:
— "Люйс" називається. Англійський... Доводилось на фронті і з таким мати справу.— І, передаючи кулемет Яреськові, додає: — Бережи! Він ще нам знадобиться.
Перекинувши кулемет на плече, Яресько рушає з товаришами до майдану. Тільки тепер помітив, що бій, власне, кінчився. Гвалт спадає, пальба вщухла, по городах дівчата та хлопчаки з веселим галасом ганяються за офіцерськими кіньми: ловлять!
Незважаючи на конфуз із цим "люйсом", легко й радісно було Яреськові на душі. Пережив бойове хрещення. Кулі дзижчали так близько, як ніколи ще над ним не дзижчали, але знав, чомусь був певен, що не вб'ють вони його, ні, ні, ні! Пригинався, падав під їхнім подзизкуванням, але страху не почував, тільки лоскотно було йому від самого цього повітря — повітря бою.
Перемога! Схвильовано калатається серце, і все тіло тремтить від радісної перенапруги, грає кожною жилкою від повноти молодих сил, що бурунять у ньому. Так гарно навкруги! Вітерець і сонце! І пахне весною!
Крокуючи за Дерзким, Данько раз у раз з затаєною гордістю коситься на свій трофей. Добув! А що без патронів, то не біда: ще й патронів добуде!
На майдані — радісний гомін, штовханина, як на ярмарку, всюди бурує розхристане, збуджене боєм повстанське військо.
Килигей, теж збуджений, повеселілий, оглядає з командирами захоплену кулеметну тачанку. Дядьки при-тягли її сюди самотужки: поранених коней довелося випрягти, зараз промивають їм рани.
Коней на майдані щодалі більшає. Дівчата та галаслива дітлашня уже ведуть звідусіль щойно виловлених по городах кадетських скакунів.
— Приймайте! — тягнучи підраненого коня за повід, задирливо гукає до Килигея якась чорнява.
За нею товпляться перед командиром й інші дівчата, тримаючи в поводах гнідих та вороних, що стоять біля них змилені, зморені, декотрі обранені, з перекрученими сідлами.
— Ні, так не вийде, дівчата,— посміхнувся Килигей.— Ви ловили, то ви й вручайте.
— А кому?
— Самі собі вибирайте — кому. Кожній із вас даю таке право!
Дівчата, видно, не зважуючись привселюдно скористатися своїм незвичайним правом, засоромлено позиркують з-під вій на натовп, де, виділяючись поміж дядьків, блищать усмішками хлопці, серед них і Яресь-ко, який тільки що підійшов із Дерзким до тачанки.
— Ну, чого ж ви ждете? — під'юджують дівчат командири.— Вибирайте!
Дівчата ще деякий час пересміхаються між собою: потім, тягнучи коня за повід, рушила вперед до хлопців одна, за нею друга, третя...
— Чого ж мене обминаєте? — гукає Дерзкий до дівчат.— Хоч рудий я та очі зелені, а кадета з мушки не спущу!
— Тобі, жонатому, хай твоя ловить!
Перед Яреськом, залившись гарячим рум'янцем, зупинилась... Наталка-цесарниця!
— Бери,— ткнула йому в руку повід.
А Яресько, радісно витріщившись, дивився не на повід, не на коня, а на неї.