— То ми від них тікаємо, то вони від нас. Під Оріхо-вом по дванадцять разів на день ходили в атаку... Броньовиків у нього тьма! Кінноти чорно! Та ще французькі аероплани з неба помагають... Під Мелітополем, кажуть, нашим кавалеристам крилами збивали голови з пліч...
Невеселі речі розповідав поранений, і хоч не всьому йняли віри бійці, проте почувалося, що там і справді пекло.
Та хоч було там пекло, і все небо було в шрапнелях, і на кожному кроці підстерігала людину смерть, ніхто, одначе, про неї тут цього вечора не думав, навпаки, всі поривались якраз туди, де вона гуляла, де весь степ кричав боєм та криком атак, і коли пізно вночі подали нарешті в той бік ешелон, червоні добровольці кинулись брати його штурмом.
Яресько зі своїми хлопцями роздобув собі "плацкарту" під зорями на даху вагона.
— Ви не дуже там скучайте за нами,— гукнув йому знизу Старков, що стояв на пероні в натовпі проводжаючих.— Ви одною дорогою, ми — другою, а там, дивись, де-небудь ще й зустрінемось.
— Щасливо ж вам!
— І вам теж!
За бойовим маршрутом іде ешелон, бойовим непримиренним криком кричать у темряву паровозні гудки. І вже нову, від уральців почуту пісню, заводять десь на тендері кулеметники:
Белая армия, черный барон Снова готовят нам царский трон...
Вітер свище в вухах, врізнобіч розлітаються дерева, а підхоплена цілим ешелоном пісня могутньо б'ється під зоряним небом, все далі вриваючись у степові простори.
...от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней!
X
На дахах вагонів цієї ночі ніхто не спав. То співали, то гомоніли, то дрімали тривожно, весь час остерігаючись, щоб, заснувши, не вилетіти, як то кажуть, за борт.
Що далі забиралися в степ, то тривожніше ставало навкруги: ешелон проходив махновськими краями. На одному з перегонів із степової темряви несподівано виринув загін якоїсь кінноти і, не відстаючи від ешелону, навскач помчався наввипередки з поїздом — не наближаючись і не віддаляючись. Хто вони, оті чорні далекі верхівці, що пролітають по обрії? Махновці? Чи, може, місцева батрацька молодь, що на куркульських реквізованих конях теж поспішає на південь бити барона? Про всяк випадок по ешелону було виставлено посилені дозори. Московські курсанти, які їхали на тому ж самому даху, де й Яресько із своїми полтавцями, виставивши кулемет, весь час не відривали очей від степу.
Високими снопами іскор паровоз пробиває тьму, і все далі в степ за тим вогнистим летючим стовпом — темні вагони з купами людей на дахах і далекі невідомі вершники, що простяглись по горизонту в тому ж напрямку, що й ешелон. Глибокою була ніч, зовсім не такою, як ті білі, схожі на світання петроградські ночі, що їх недавно бачив Яресько, відправляючи пітерцям ешелон з хлібом. І зараз, хоч степ був повитий тьмою, однак за її розливом десь там попереду почувалось ще не народжене, що ось-ось затрепеще, світання.
Перед світом повіяло прохолодою, і люди, щоб зігрітись, стали щільніше тулитись один до одного. Левко Цимбал полами своєї свитки старався прикрити одразу кількох сусідів, що вирвались у дорогу в самих сорочках. Поруч з Яреськом, нацупивши капелюха до самих вух, горбився в пальті сухорлявий пасажир похилого віку — один із тих цивільних, що їх при посадці в Синельниковому хлопці прийняли було за мішечників і ледве не спустили з даху назад. Уже тут, в дорозі, з'ясувалось, що ці пасажири зовсім не мішечники, а столичні інженери, які з мандатами від Леніна їдуть в Олександрівськ обстежувати Дніпро та його пороги. Дивно було серед добровольської та курсантської молоді бачити цих зовсім мирних, заглиблених в себе людей. Видно, від самої Москви добираються ось так поміж військовими до порожистого Дніпра шукати місце для майбутньої електростанції. Дивлячись на інженерів, що наїжачились під своїми пом'ятими капелюхами, здумав чомусь Яресько про того катерино-славця-продзагонника, що ночував у них взимку в Криничках. З якою вірою та переконаністю говорив він тоді про появу перших електричних ластівок у республіці та про велику електричну весну, яка рано чи пізно наступить... Електрична весна! Тоді це звучало казкою; одначе не казка, видно, то була, не пуста вимрійка, якщо ось у такий грізний для республіки час їдуть люди від Ілліча, щоб під самим носом у Врангеля обстежувати та обмірювати Дніпровські пороги.
— І ви самі бачили його? — ожвавівши, розпитували бійці інженерів.
— Який же він,, наш Ілліч?
— А із здоров'ям у нього як?
Після пострілу есерки Каплан це турбувало багатьох.
Один із кремлівських курсантів розповів, що він теж бачив Володимира Ілліча. Разом з ними, з курсантами, Ілліч колоди носив на суботнику.
Про це хотіли знати докладніше: як же воно було?
— А було так: навесні вирішили ми очистити кремлівський майдан від усякого брухту — купами були звалені там дошки, колоди, каміння. Влаштовуємо за прикладом московських робітниць суботник. Тільки вишикувались уранці на майдані навпроти казарм, як бачимо — прямує до нас Володимир Ілліч. Підійшов, по-військовому віддав честь і звертається до командира: "Товаришу командир, дозвольте приєднатись до вас для участі в суботнику". Командир ніби аж розгубився на мить, а потім каже: "Ставайте, Володимире Іллічу, на правий фланг". Володимир Ілліч швидко пройшов на наш правий фланг і став у шеренгу... Вже як носили з ним хлопці колоди, то все намагались більше на себе брати, щоб легше було Іллічу. Він це помітив і посварився на них пальцем: "Ви,— каже,— не хитруйте".
— А то ще був такий випадок,— втрутився в розмову інший курсант.— Коли один із наших раптом занедужав на посту, Ілліч, помітивши це, сам виніс йому з кабінету склянку гарячого чаю. "Випийте,— говорить,— це допоможе".
Прилігши між товаришами і слухаючи їхні розмови про Володимира Ілліча, думав Яресько про нього так, наче й сам близько знав його в житті, наче й сам не раз відчував теплий погляд його на собі і, занедужавши, приймав оту склянку гарячого чаю з Іллічевих рук. Як просто, з якою ласкою в голосі називають його хлопці: Ілліч! Наш Ілліч! Коли всі голодують, то й він на восьмушці живе. Коли всі на суботник, то й він нарівні з курсантами йде колоди тягати. "Якби всі люди були такими, як Ілліч,— думав про себе Данько.— Чи будуть коли-небудь?"