Під кінець листопада, коли випав сніг, її страшенно мучило холодне повітря в старому замку, у з&мку, який немовби застигав протягом віків, як стигне людина з кожним роком; тож якось увечері вона сказала чоловікові:
— Ти б, Анрі, загадав поставити тут калорифер — він би висушив стіни. Та й я не можу нагрітися ні вдень, ні вночі, вір мені.
Спочатку його вразила така чудернацька думка — поставити калорифер у нього в замку! Йому здалося б більш природним, якби, скажімо, його собакам почали давати їсти на срібному посуді. Потім він зареготав, скільки було сили в його дужих грудях, вигукуючи:
— Калорифер! У мене! Калорифер! Оце кумедія!
— Запевняю тебе, мій любий, що я тут замерзаю, — наважилась вона сказати. — Ти цього не помічаєш, бо завжди в русі, але тут-таки холодно.
Він відказав усе ще сміючись:
— Нічого! Звикнеш! До того ж це корисно для здоров’я! Ти тільки краще себе почуватимеш. Ми не парижани, хай йому біс, щоб сидіти цілий день біля каміна! Та й весна вже от-от настане!
На початку січня спіткало її велике горе: померли батько та мати — повбивались, виїхавши на прогулянку. Вона поїхала до Парижа, поховала. І з півроку була у неї в серці сама тільки туга.
Нарешті теплі, погожі дні немов збудили її зі сну, і до осені вона жила млява і смутна.
Як вернувся холод, темна прийдешність зазирнула вперше їй у вічі. Що вона робитиме? Нічого. Чого чекатиме тепер для себе? Нічого. Від яких надій, від яких сподівань оживе її серце? Від жодних. Дітей у неї не буде ніколи — так сказав лікар.
Ще лютіший, пронизливіший, ніж торік, холод мучив її
безперестанку. Вона простягала до полум’я тремтячі руки. Вогонь палав, пік обличчя, а їй здавалося, що то мороз повзе по спині, закрадаються попід одежею до голого тіла. І вона тремтіла з голови до ніг. Незчисленні протяги загніздилися в цих кімнатах, немов живі істоти, неМов підступні люті вороги. Вона зустрічалася з ними щохвилини: вони дихали холодом на її обличчя, на руки, на шию, обсипали її всю морозом.
Вона знову спробувала заговорити про калорифер, та чоловік слухав її так, ніби вона просила зняти для неї місяць із неба. Поставити таке приладдя в Парвілі, здавалось йому, було так само неможливо, як винайти філософський камінь.
Якось, поїхавши до Руана у справах, він привіз дружині малесеньку мідну грілочку й назвав її, сміючись, "кишеньковим калорифером". Він гадав, що з цього часу холод до неї не приступить.
Минав грудень, коли вона зрозуміла, що так далі не зможе жити. І ввечері, за обідом, запитала боязко:
— Скажи мені, серце, хіба ми до весни не поїдемо до Парижа на який тиждень?
Він здивувався:
— До Парижа? До Парижа?! Навіщо? Е, це вже ні! Непогано й тут, удома! Які чудні думки находять на тебе часом!
Вона прошепотіла:
— Ми б трохи розважилися.
Він не зрозумів:
— Якої тобі треба розваги? Театрів, вечірок, парадних обідів? Повинна б ти була, одначе, знати, коли їхала сюди, що не матимеш таких розваг!
В його словах, у тоні вона почула докір. І змовкла. Була вона несмілива, лагідної вдачі і не вміла обурюватись, напосідати.
У січні вдарив мороз. Незабаром сніг укрив землю.
Якось увечері, дивлячись на круків, що хмарою вилися понад деревами, вона незчулася, як заплакала.
Увійшов чоловік. Запитав, дуже здибувавшись:
— Що з тобою таке?
Він був щасливий, цілком щасливий, йому й не снилося ніколи інше життя, інші радощі. Він народився й виріс у цьому смутному краї. Тут, у себе вдома, йому було добре, він був спокійний душею і тілом.
Він не розумів, як можна бажати різноманітності в житті, жадати скороминущих радощів. Не розумів, що деякі люди вважають за неприродну річ перебувати на одному місці всі чотири пори року. Не знав, здавалося, що весна, літо, осінь, зима несуть для безлічі людей нові розваги на новому місці.
Вона нічого не могла вимовити, тільки похапцем утирала сльози. Прошепотіла нарешті зніяковіло:
— Чогось… мені чогось трохи смутно… нудно трохи…
Сказала й сама злякалась своїх слів, а тому швидко
додала:
— І ще… я… я трошки змерзла.
Він розсердився.
— Ага! Ще й досі не забула про свій калорифер! Та подумай же, хай йому чорт, що відколи ти тут, то не було в тебе й нежитю.
Настала ніч. Вона пішла до своєї кімнати, бо вимовила собі окрему кімнату. Лягла. І у ліжку навіть було їй холодно.
"Так воно буде завжди, — подумала вона, — завжди, до самої смерті".
Вона згадала чоловіка. І як міг він таке їй сказати: "Відколи ти тут, то не було в тебе й нежиті!"
Отже, треба захворіти, кашляти — тоді тільки він зрозуміє її муку!
Її охопило обурення, безсиле обурення слабкої, боязкої людини.
Йому треба, щоб вона кашляла! Тоді він зглянеться, напевне. Нехай! Вона кашлятиме, він почує її кашель, пошле по лікаря; тоді він побачить, її чоловік, побачить!
Вона встала з ліжка боса і усміхнулася з дитячої думки, що прийшла їй до голови:
"Я хочу мати калорифер, і я його матиму! Я так кашлятиму, що чоловік погодиться поставити його!"
І сіла, майже гола, в кріслі. Чекала годину, дві години. Тремтіла з холоду, а нежить не починалася. Тоді вона наважилася вжити рішучих заходів.
Тихенько вийшла з кімнати, спустилася по сходах і відчинила двері, що вели до саду.
Земля, вкрита снігом, лежала мов мертва. Вона відважно простягла голу ногу й занурила її в ту легку, льодяну піну. Холод дійшов аж до серця, ніби хто діткнувся до болючої рани. Проте вона ступила й другою ногою і почала помалу сходити вниз.
Потім пішла моріжком.
"Дійду до ялини", — казала собі.
Вона йшла повільно, стримуючи віддих; дух їй перехоплювало щоразу, коли вона ступала голою ногою в сніг.
Доторкнулася рукою до першої ялини, ніби переконуючи саму себе, що виконала до кінця свій намір. Тоді пішла назад. Два чи три рази їй здавалося, що от-от упаде, так вона змерзла й знемоглася. Перед тим як увійти в дім, вона сіла в ту снігову піну, навіть збирала її й терла собі груди.
Потім увійшла, лягла в ліжко. За годину їй здалося, мовби комашня метушиться у неї в горлі. По тілі бігали мурашки. Проте вона заснула.
Другого дня вона кашляла, не могла підвестись. Дістала запалення легень. Вона лежала без пам’яті, марила і просила калорифер.