— З дозволу вашої вельможності,— звернувся сер Патрік до графа,— я, рицар і дворянин, зауважу, що такий сміливець, як Генрі Вінд, може відмовитись від будь-якого почесного звання, а такий чесний чоловік, як оцей шановний городянин, може обійтися без золота.
— Ти слушно робиш, сер Патрік, коли заступаєшся за своє місто, і я на тебе не ображусь,— сказав Дуглас.— Я зі своєю щедрістю нікому не набиваюсь... А проте,— мовив він пошепки до герцога Олбані,— вашій високості слід було б забрати короля від цього кривавого видовища. Бо сьогодні до вечора він іще має почути звістку, що завтра на світанку розлетиться по всій Шотландії. Цій ворожнечі покладено край. І навіть моє серце крається, коли я подумаю, скільки тут полягло відважних шотландців, чиї мечі могли б повернути якусь вирішальну битву на користь нашої країни.
Короля Роберта ледве вмовили поїхати з арени. Сльози котилися по його старечих щоках та білій бороді, коли він благав усіх довкола — і вельмож, і священиків — подбати про тіла й душі тих небагатьох калік, що вийшли з бою живі, і гідно поховати загиблих. Священики, які були тут, з готовністю запропонували свої послуги в одному й другому і чесно й набожно взялися виконувати своє обіцяння.
Так скінчився той славнозвісний бій на Північному Лузі. З шістдесяти чотирьох сміливців (рахуючи й двох музик та двох хорунжих), що мужньо виступили на битву, живі зосталися тільки семеро, та й тих винесли з арени на ношах, і стан у них мало різнився від того, в якому лежали довкола їхні товариші, а декотрі сконали під час скорботної процесії, поки їх несли з бойовища. Тільки Ехін вийшов з бою цілий, утративши, однак, честь.
Залишається додати, що з загону Кугілів після кривавого побоїща живий не зостався ніхто, крім вождя, який утік, і внаслідок цієї поразки союз розпався. Знавці давнини тепер можуть тільки гадати, які саме клани входили колись до його складу, бо після тієї вирішальної битви Кугіли вже ніколи не збиралися під одним знаменом. Зате клан Хаттанів і далі розростався й процвітав, і найзначніші роди на півночі Гірської Країни хваляться тим, що походять від племені Гірського Кота.
РОЗДІЛ XXXV
Коли Роберт неквапом повертався до свого двору в домініканському монастирі, Олбані з тривогою на обличчі під'їхав до графа Дугласа й тремтячим голосом промовив:
— Мілорде, ви були свідком тих трагічних подій у Фолкленді. Чи не зробите ви ласку розповісти про них моєму нещасному братові?
— Я не зроблю цього навіть за шотландський трон! — відповів Дуглас.— Радше я стану замість мішені на політ стріли перед сотнею тайндельських лучників і оголю перед ними груди. Ні, присягаю святою Брайдою Дугласькок*! Я можу тільки сказати, ніби бачив безталанного принца мертвим. А як сталося, що він помер,— це краще зумієте пояснити, мабуть, ви, високосте. Якби не та зрада Марча й не війна з англійцями, то я б розповів усе, що про це думаю.
По цих словах граф зробив шанобливий уклін у бік короля й поскакав до себе, полишивши герцогу Олбані самому розповідати про все братові, як зуміє.
"Бунт Марча й війна з англійцями? — повторив у думці Олбані.— Та бундючний графе, а ще твоя власна вигода'. І хоч який ти впевнений у собі, а не посмієш відділити своєї вигоди від моєї. Що ж, коли вже це завдання покладено на мене, я мушу його виконати. І виконаю!"
Він рушив за братом до його покоїв. Роберт, сівши у королівське крісло, з подивом звів на Олбані очі.
— У тебе жахливий вигляд, Робіне,— сказав король.— Я б хотів, щоб ти краще думав перед тим, як дати пролитися крові, коли вже вона так глибоко тебе вражає. І все ж, Робіне, я люблю тебе, тим більше, що іноді, попри твою жорстоку політику, ти чиниш, як тобі підказує твоя природна доброта.
— А я благав би долю, мій брате-королю,— мовив глухим голосом Олбані,— аби сьогодні нам із вами більш не довелося почути ні про що страшніше, ніж оте заюшене кров'ю бойовище, з якого ми щойно повернулися. Я б не дуже побивався за тими дикунами, що полягли трупом... Але...— Олбані змовк.
— Що таке? — скрикнув нажахано король.— Ще одне лихо?.. З Ротсеєм?.. Це, мабуть... Щось із Ротсеєм? Кажи! Яке ще безрозсудство він скоїв? Знов якесь нещастя?
— Величносте... Владарю мій!.. Бідолашний мій небіж уже не коїтиме ні безрозсудств, ні нещасть.
— Він помер?! Помер!..— безтямно закричав нещасний батько.— Олбані, як брат я благаю тебе... Ні, я більш не брат тобі! Як твій король я наказую тобі, хитрий і підступний чоловіче, сказати мені всю гірку правду!
Олбані, затинаючись, промовив :
— Подробиці я погано знаю... Очевидно одне: мого безталанного небожа минулої ночі знайшли в його спочивальні мертвим... Помер, сказали мені, від якоїсь несподіваної хвороби.
— Ротсею... О, любий мій Давиде!.. Ох, якби ж доля дала мені Бмерти замість тебе, сину мій!.. Синку ж мій!
Так промовляв безпорадний, осиротілий батько і рвав на собі свою сиву бороду й біле волосся, а вбитий докорами сумління й німотний Олбані не важився вгамувати цю бурю страшного горя.
Та розпука Роберта майлсе ту ж мить перейшла в шаленство — таке чуже його лагідній і добрій натурі, що докори сумління в Олбані заглушив панічний страх.
— То ось чим скінчилися твої балачки про мораль та благочестя! — вигукнув король.— Проте ошуканий батько, що віддав сина в твої руки — невинне ягнятко під сокиру різника,— король! І ти переконаєшся в цьому на своє лихо! Убивця стоїть перед братом... забруднений кров'ю його сина?! Не дозволимо! Гей, хто там є?.. Мак-Луїсе! Брандани!.. Зрада!.. Вбивство!.. До зброї, якщо ви любите свого Стюарта!
Мак-Луїс, а з ним іще кілька чоловік з охорони, вбігли до покою.
— Вбивство і зрада! — вигукував нещасний король.— Брандани, ваш багрянородний принц...
Уражений горем, збентежений король на мить умовк, не годен вимовити страшне слово. Нарешті він здобувся на голос і повів далі :
— Негайно сокиру й колоду в двір!.. Схопити...— Але слово застрягло в нього в горлянці.
— Схопити — кого, ваша величносте? — промовив Мак-Луїс. Побачивши завжди лагідного короля в такому збудженому й роз: гніваному стані, він мало не подумав був, що від жахів кривавої битви той стратився розуму.— Тут немає нікого, крім брата вашої королівської величності — герцога Олбані.