Але й на ці лагідні слова незнайомець відповів лиховісною посмішкою, яка через рубці на обличчі.здавалася ще відразливішою.
— Ага, то вам кортить довідатись, як мене звуть? Звуть мене Чортів Дік з Пекельної Загати, а в Аннандейлі мене добре знають як Джонстона-Тишка. І— господар мій — відважний лерд Вемфрей, він служить вкупі з грізним лордом Джонстонодо у кінноті славного графа Дугласа. А граф, і лорд, і лерд, і я, його зброєносець, випускаємо своїх соколів повсюди, де бачимо дичину, і ніколи не питаємо, на чиїх землях нам полювати.
— Я так і перекажу ваші слова, сер,— відповів Олівер Праудф'ют — досить згідливо, бо йому вже не терпілося якомога швидше спекатися мороки, яку сам так нерозважливо взяв на себе. Він уже навіть хотів був повернути коня, коли той аннан-дейлець додав:
— А оце ось тобі на згадку — щоб не забув* як спіткався з Чортовим Діком, і щоб на другий раз знав, як псувати лови тому, хто носить на плечі знак крилатої остроги!
По цих словах він разів два чи три щосили оперіщив дубцем нещасного шапкаря по голові та плечах. Дісталося й Джезабел, яка рвучко крутнулася на місці, скинула свого вершника на землю і побігла чвалом до гурту городян.
Опинившись на землі, Праудф'ют спершу заходився не зовсім мужньо, як годилося б чоловікові, кликати на допомогу, а тоді відразу, майже не переводячи дух, почав благати пощади, бо супротивник хутко сплигнув з коня і, не давши шапкареві встати, приставив йому до горла кинджал — чи, може, то був довгий мисливський ніж,— а другою рукою став нишпорити в нещасного городянина по кишенях і навіть надумав заглянути до його сумки. При цьому він найстрашнішими словами присягався забрати все, що в ній знайде,— адже йому, мовляв, зіпсовано лови! Не завдаючи собі клопоту розстібнути пряжку, мисливець почав грубо смикати за ремінець, ще дужче налякавши такою зухвалістю розпростертого на землі шапкаря, і смикав доти, доки пряжка розстебнулася сама. Та в сумці нічого годящого він, видно, не знайшов. Тоді чолов'яга недбало відкинув її геть і дав бідолашному Оліверові звестися на ноги, а сам тим часом скочив на свою шкапу й мовчки дивився на решту городян, що тепер рушили в цей бік.
Побачивши, як їхній посланець злетів зі свого високого сідала, пертці вибухнули, реготом. Після шапкаревих вихвалянь друзі тільки й чекали нагоди позбиткуватися над ним. І таки дочекалися, коли їхній Олівер, як висловився Генрі Сміт, * припав усім тілом до матінки-землі". Та коли той зухвалець став над Прауд-ф'ютом, розставивши ноги, й заходився його обшукувати, зброяр не витримав.
— Даруйте мені, добрий пане бальї, але я не можу спокійно дивитися, як той розбійник б'є, грабує нашого громадянина, а то ще й, чого доброго, замордує його в нас на очах. Це кидає тінь на наше славне місто, а лихо сусіда Праудф'юта обернеться для нас ганьбою. Я повинен його врятувати!
— Ми всі підемо йому на допомогу! — відповів бальї Крейг-даллі.— Але щоб ніхто без мого дозволу не ліз у бійку! У нас і так стільки ворогів, що я боюся, чи стане в нас сили з ними розправитись. А тому наказую всім, а особливо тобі, Генрі Гоу, заради нашого славного міста, не хапайтеся за зброю, хіба лиш як доведеться боронитись!
Отож усі гуртом рушили на допомогу Оліверові Праудф'юту. Побачивши, що їх так багато, грабіжник покинув свою жертву й нерішуче став збоку, як той вовк, що хоч і відступив перед хортами, однак тікати не думає.
Генрі, бачачи все це, стиснув коня острогами, випередив товаришів і перший під'їхав до місця, де Олівера Праудф'юта спіткала біда. Насамперед коваль піймав за вуздечку Джезабел і повів кобилу до пригніченого господаря, який шкутильгав назустріч. Одежа у Праудф'юта була геть виваляна в землі, а в його очах стояли гіркі сльози болю, образи й ганьбш І взагалі він так мало скидався тепер на того чепурного й поважного шапкаря, до якого всі звикли, аж Смітові стало шкода цього невеличкого чоловіка, і чесний зброяр навіть картав себе за те, що дав Оліверові так осоромитись. Злий жарт, на мою думку; тішить кожного. Та різниця ось у чому: злостива людина випиває насолоду від такого жарту до дна, тоді як у людини шляхетної бажання посміятися скоро поступається місцем співчуттю до скривдженого.
— Дозволь, я тебе підсаджу, сусіде,— сказав коваль, сплигуючи на землю й помагаючи Оліверові, який, мов мавпочка, намагався видряпатись на своє бойове сідло.
— Нехай простить тебе господь, сусіде Сміт, що ти кинув мене напризволяще! Я б не повірив, ніби ти на таке здатний, навіть якби мені заприсягли півсотні найвірніших свідків!
Такі були перші слова, швидше сумні, ніж гнівні, якими збентежений Олівер вилив свої почуття.
— Бальї тримав мого коня за вуздечку,— промовив Генрі.— А крім того,— додав він з усмішкою, яку не міг стримати, навіть незважаючи на своє співчуття,— я сам боявся помагати тобі проти одного-однісінького супротивника — ще, думав, скажеш потім, нібито я принижую твою гідність. Та не журись! Той негідник узяв гору над тобою тільки через те, що тебе не слухалась кобила!
т— Це правда! Авжеж, правда! — вигукнув Олівер, жадібно хапаючись за таке виправдання.
"— Ти бачиш, наробив такого лиха й стоїть, каналія, всміхається! Ти гепнувся на землю, а він радіє з цього, мов той імператор у романі, що грав на віолі, коли горіло місто *, їдь зі
1 Сміт має на увазі Нерона, який нібито підпалив Рим і милувався пожежею, граючи на цитрі.
мною, ось побачиш, як ми намнемо йому вуха!.. Ні, не бійся, на цей раз я тебе не покину!
Сказавши так, Сміт схопив Джезабел за повід І, не давши Оліверові отямитись, помчав бік-о-бік з ним до Чортового Діка, який спинився поодаль, на вершині пологого пагорба. Однак Джонстон-Тишко — чя то він вирішив, що сили нерівні, чи то цього дня йому вже перехотілося битись — ляснув пальцями, зухвало посварився рукою і, приостроживши коня, пустив його до сусіднього болота. Складалося враження, ніби він не скаче по мочарах, а пурхає, мов дика качка, розмахуючи над головою приманкою та весь час посвистуючи на свого сокола, хоч будь-якого іншого вершника з крнем трясовина відразу засмоктала б по саму попругу.