|її засмага, сліпучо-білі зуби, блискучі темні очі та чорне як воронове крило волосся наводили на думку, що дівчина походить з далекого півдня Франції, а грайлива усмішка та ямка на під-
накручене на довгу золоту шпильку, тримала вкупі сіточка з шовкових та золэтистих ниток. Короткі, трохи нижче колін, спіднички, рясно обшиті, як і жакетка, сріблястою торочкою, червоні панчохи та баскіни на товстій, з м'якої шкіри підошві довершували її вбрання — не дуже нове, проте й не заношене.! Це була, очевидно, святкова одежа, і дівчина вміла її глядіти. На око співачка мала років двадцять п'ять, однак постійні блукання та стома, певно, стерли з її обличчя свіжість першої молодості.
Як уже сказано, дівчина трималася весело, жваво, а тепер ще додамо, що усмішку й дотепну відповідь вона щомиті мала напохваті. Однак її веселість здавалася все ж таки робленою — без неї було б нічого не варте ремесло, в якому найважче, мабуть, саме в тому й полягало, щоб повсякчас уміти за вдаваною усмішкою приховати душевний біль. Так, видно, було і з Луїзою. Чи то про свою долю вона співала в пісні, чи то мала іншу^ причину тужити, але часом у її голосі прохоплювався зачаєний смуток, який стримував і гасив природну життєрадісність, цю неодмінну умову "потішної науки". І навіть у най-гостріших репліках Луїзи не було очевидного зухвальства й безсоромності, властивих її посестрам у ремеслі, які рідко розгублюються, кола треба дотепно відповісти на масний жарт або підняти на глузи того, хто їм перебиває чи заважає.
Слід зауважити, що жінки її породи, за тих часів вельми численної, не мали, певна річ, доброї репутації. І все ж тодішні звичаї були до них досить поблажливі, а закони лицарства надійно їх захищали, отож таким дівчатам-блукалицям рідко хто чинив кривду чи зло, і вони щасливо мандрували навіть там, де озброєних подорожніх підстерігали криваві сутички. Та хоч повага до мистецтва й давала менестрелям — чоловікам і жінкам — визнання та захисток, вони, як у наші дні, скажімо, вуличні музиканти чи мандрівні актори, жили доволі безладним, сповненим небезпек життям і не належали до повноправних членів суспільства. Більше того — надто суворі католики вважали їхнє ремесло навіть протизаконним.
борідді потверджували цей
кучеряве волосся,
Така була ця дівчина, що стояла а лютнею в руках на вже згаданих сходах. Вона ступила ближче до слухачів і назвалася "майстринею потішної науки" — це, мовляв, засвідчено, як і належить, грамотою Суду Кохання й Музики у французькому місті Екс-ан-Прованс і під орудою окраси всього рицарства, відважного графа Еме. І тепер вона, провадила дівчина, звертається з проханням до кавалерів доброї Шотландії, які в усьому світі славляться своєю хоробрістю та поштивістю, дозволити бідній чужоземці потішити їх своїм мистецтвом...
Любов до пісні, як і любов до боїв, були тоді загальною пристрастю, і коли хтось її й не поділяв, то принаймні вдавав, що поділяє. Отож від Луїзиної пропозиції ніхто не відмовився. Не змовчав тільки один літній і похмурий чернець у натовпі. Він нагадав* співачці, що, хоч її з особливої ласки і впущено сюди, вона, слід сподіватися, все ж таки не співатиме й не казатиме нічого такого, що суперечило б цьому святому місцю.
Дівчина* низько схилила голову, струснула своїм чорним волоссям, потім побожно перехрестилася, мовби відкидаючи саму думку про можливість такого гріха, й заспівала ту саму пісню про нещасну Луїзу, слова якої ми цілком подали у попередньому розділі.
Тільки-но вона почала співати, як її урвали вигуки:
— Розступіться!.. Розетупіться!.. Пропустіть герцога Ротсей-ськогої
— Не треба, нікого не турбуйте заради мене,— промовив галантний юний рицар на благородному арабському скакуні. Він так вишукано й граїЦйно правив конем, так недбало тримав повід і, похитуючись у сідлі, так непомітно стискав коліньми скакуна, що будь-хто з глядачів, крім хіба досвідченого вершника, подумав би, ніби кінь сам ступає куди хоче і задля власного задоволення так граційно несе на собі їздця, а той такий лінивий, що навіть не завдає собі клопоту смикнути за повід.
Убраний був принц дуже розкішно, однак недбало. А от статуру він мав — хоч сам і не високий на зріст, а руки й ноги досить тонкі — на диво гарну, й на виду був просто-таки вродливий. Але його обличчя видавалося змарнілим і блідим — очевидно, наслідок постійних тривог або розпусного життя, а може, того й того заразом. Очі в принца були запалі й тьмяні, так немов напередодні він перепив, а на щоках палав нездоровий рум'янець — чи то ще давалася взнаки нічна вакханалія, чи то вранці він знов хильнув на похмілля вина.
Оце такий був герцог Ротсейський — спадкоємець шотландської корони, вже самий вигляд якого викликав воднораз і інтерес і співчуття. Перед ним усі поскидали шапки й розступились, а він тим часом недбало промовляв:
— Не кваптеся... не кваптесь... Я й так устигну, куди мені треба... Що там таке? Мандрівна співачка? Та ще й, присягаю святим Егідієм, гарненька собою! Стривайте, хлопці-молодці, я ще зроду не заважав нікому співати... А голосок приємний, їй-богу! Заспівай цю пісеньку ще раз для мене, серденько!
Луїза не знала, хто це до неї звертається, але шаноба, з якою всі розступилися перед верхівцем, а також невимушеність і байдужість, з якими він ту шанобу приймав, підказали дівчині, що перед нею — чоловік найвищого звання. Вона заспівала баладу з початку й виконала її якнайкраще. А юний герцог під кінець пісеньки, здавалось, аж задумався чи навіть розчулився. Одначе сумувати він не звик, отож лагідно поплескав дівчину по підборіддю, а коли вона спробувала відступити, притримав її за петельку жакетки,— а це було не важко, бо він уже під'їхав верхи до самих сходів,— і сказав:
— Невесела твоя пісня, смаглявочко... Та я певен, що ти, як схочеш, згадаєш і веселішу, та bella tenebrosa х. Авжеж! І ти вмієш співати в покоях не згірш, ніж під голим небом, і не тільки вдень, а й уночі!
— Я не нічний соловейко, мілорде,— відказала Луїза, намагаючись уникнути галантної уваги, не вельми доречної в такому місці й за таких обставин.
Проте молодик ніби про це й думав.