— Так, тої самої,— відказав Двайнінг.— Бо репаний коваль, від чиєї руки ви постраждали, не раз переходив дорогу й завдавав кривди й мені — перечив у раді, глузував із мене. Його груба, тупа впертість — живий докір людині такої тонкої вдачі, як у мене. Я боюся його й ненавиджу!
^ І ти сподіваєшся знайти в мені поплічника? — промовив Раморні так само зневажливо.— Тож знай: простий ремісник стоїть занадто низько, щоб викликати в мене зненависть 'чи страх. Та й він дістане своє. Ми не відчуваємо зненависті до гада, який нас укусив, хоч і його можемо струснути з рани й розтоптати ногою. Я знаю, той негідник здавна має славу хороброго вояка і, чув я, домагається прихильності отої нікчемної ляльки, чия зваба, звичайно, й штовхнула нас на такий "мудрий" і багатонадійний вчинок... О, демони, що правлять пеклом! З якої ж це злості вони постановили, аби руку, здатну проткнути списом принцові груди, відтяв, мов дубця, меч простолюдина та ще й у нічній бійці! Гаразд, ескулапе, тут наші дороги збігаються, і можеш мені повірити: я задля тебе розчавлю того гада-коваля! Тільки не думай від мене відхреститися, коли я покінчу з цією легшою і простішою половиною моєї помсти.
— Не дуже й легшою,— сказав аптекар.— Бо зв'язуватися з тим чолов'ягою,— нехай ваша рицарська вельможність повірить мені на слово,— не так уже й просто і безпечно. Більшого силача, відчайдушнішого і вправнішого бійця немає ні в Перті, ні в усій окрузі.
— Не бійся, аптекарю. Нехай він навіть не поступається силою перед самим Самсоном, знайдеться й на нього рука. Тільки потім гляди мені! Ти теж не уникнеш помсти, якщо не станеш слухняним моїм спільником у грі, яка розпочнеться після того. Тому кажу тобі ще раз: гляди мені! Я не вчився у маврітанських коледжах і не такий ненаситно мстивий, як ти, але в цій помсті і я повинен узяти своє... Слухай уважно, ескулапе, коли вже мені доводиться відкривати перед тобою душу... Але остерігайся мене зрадити, бо хоч який всевладний твій диявол, а ти брав уроки в чорта все ж таки меншого, ніж мій... Слухай же!.. Я служив своєму господареві, забувши про добро і зло; служив так ревно і вірно, що це, може, навіть завдавало шкоди моєму власному імені... І ось гой самий чоловік, через чиє безумство я зазнав цієї непоправної втрати, тепер ладен поступитися проханню свого батька, що геть вижив з розуму, й пожертвувати мною, позбавити мене свого заступництва, віддати на поталу свого лицемірного дядька й моїм коштом домогтися сумнівного примирення з ним. І якщо він не відмовиться від такого підлого наміру, твої презлющі і чорні, як дим із пекла, маври почервоніють від сорому, коли я перевершу їх у своїй помсті! Та я ще раз дам йому змогу урятувати свою честь і себе, перше ніж спрямую на нього весь свій безжалісний непогамовний гнів... Ось тоді, коли вже я тобі довірився, тоді ми вдаримо по руках у нашому ділі... Я сказав: "Ударимо по руках"?.. Але де та рука, яку має простягти Раморні й скріпити нею своє слово?! Прибита цвяхом до міського стовпа чи викинута разом із покидьками бездомним псам, які цієї самої хвилини гризуться за неї?! Що ж, аптекарю, приклади палець до мого оцупка й присягни бути вірним виконавцем моєї помсти, як я — твоєї!.. Що таке, ескулапе, ти, бачу, зблід?.. Ти, хто наказує смерті відступити чи наблизитись, ти тремтиш на думку про неї чи при згадці її ім'я?! Я нічого не сказав про винагороду,— адже тому, хто любить помсту заради помсти, плати не треба... Та якщо розлогі землі й золото збільшать твоє завзяття в такому сміливому замірі, то, повір мені, їх не бракуватиме.
— У моїх скромних бажаннях вони теж не на останньому місці,— промовив Двайнінг.— У цьому метушливому світі бідного чоловіка збивають з ніг, як ото карлика в натовпі, ще й топчуть ногами... А багатий і дужий здіймається над юрбою, мов велет, і йому немає ніякого діла до того, що довкруг нього всі товчуться один на одному.
— Тоді ти здіймешся над натовпом, ескулапе, так високо, як тільки людину може піднести золото. На ось гаманець. Він важкий, але в твоїй винагороді це тільки завдаток.
— А як бути з огим ковалем, благородний мій добродійнику? — запитав ацтекар, сховавши до кишені чималий гаманець.— 3 отим Генрі Віндом, чи як там його кличуть... Хіба звістка про те, що він поплатився за свій вчинок, не погамує біль вашої рицарської рани краще, ніж цілющий бальзам із Мекки, яким я її змастив?
— Він не гідний того, щоб про нього думав Раморні. Я маю на того чоловіка зла не більше, ніж на його сліпий меч.. Але твоїй ненависті пора впасти на нього. Де його можна найпевніше спіткати?
— Це я теж обміркував,—сказав Двайнінг.— Напасти на коваля серед білого дня в його домі було б надто зухвало й небезпечно,— адже в кузні у нього працюють п'ятеро слуг, четверо з них міцні лобуряки, і всі вони люблять господаря. На ніч теж не можна покладати надій: двері в нього на дубовій штабі й залізному засуві. Поки вдерешся силоміць у будинок, на поміч йому посхоплюються сусіди, а вони й досі насторожі після того трапунку вночі перед Валентиновим днем.
— Та вже ж, це правда, ескулапе,— промовив Раморні.— У тебе така натура, що без брехні не можеш обійтися навіть зі мною... Ти сам сказав, що впізнав мою руку з перснем^оли її знайшли серед вулиці, де вона валялася, мов огидний покидьок з бойні... То чом же ти, впізнавши руку, попхався з отими дурноверхими міщанами питати поради в Патріка Чартеріса,— постинати б йому остроги з п'ят за те, що лигається з нікчемним простолюдом! — і притяг його сюди з рештою бевзів глумитися над мертвою рукою? Якби вона й досі мені служила, Чартеріс не гідний був би ні доторкнутися до неї в мирний час, ані помірятися з нею силою в бою.
— Благородний мій заступнику, як тільки я збагнув, що постраждали саме ви, я почав з усієї сили переконувати їх не розпалювати сварку. Одначе той чванько Сміт та ще кілька гарячих голів пороззявляли пащеки, вимагаючи помсти. Ваша рицарська величність, мабуть, знає, що той чолов'яга назвався Валентином Пертської Красуні і тепер вважає за честь ставати на бік її батька в кожній чварі. Але я переплутав усі його карти, а це вже не жарт, це вже неабияка помста!