— То де ж ваша дочка? — запитав Олівер.— Для нас, бравих молодців, вона як принада.
— Та вона й справді не виходить зі своєї кімнати, сусідо Олівер, і, щиро кажучи, не встає з ліжка.
— Ну, коли так, тоді я вийду нагору4 провідаю бідолашну... Ви перебили мою гулянку, татусю Главер, і тепер повинні мені це відшкодувати... Бо я чоловік хвацький... Я такий, що не проґавлю ні чарчини, ні дівчини... То вона в постелі, еге?
Такий у нас із псом звичай: Де дівка хвора — поспішай. Де хвора й знати, що помре,— Туди й несе — і пса, й мене. І я помру — тоді, глядіть, Лиш під барилом схороніть І так, щоб писком до щоки Ми з псом заснули на віки.*
— Ти не можеш хоч хвилинку побути серйозним, сусідо Праудф'ют? — сказав Главер.— Мені треба з тобою побалакати.
1 Сорт винограду, а також вина.
— Серйозним? — перепитав гість. О, та я сьогодні цілий день був серйозний. Не встигну розтулити рота — так і вихопиться щось про смерть, про похорон чи ще про щось таке. Одне слово, про дуже серйозні, як мені здається, речі.
— Святий Іоанне! — скрикнув Главер.— Чоловіче, ти не при смерті?
— Ба ні, анітрохи... Ці похмурі думки провіщали, власне, не мою смерть. У мене гороскоп надійний, я поживу ще з півсотні років. Мені шкода отого бідолаху... з Дугласових людей, якого я зарубав у бійці вночі перед Валентиновим днем. Він помер минулої ночі... Ось що обтяжує мою душу і будить сумні роздуми. Ох, батьку Саймоне, нас, вояків, які спрожогу проливають чужу кров, часом опосідаюгь такі чорні думки... Іноді мені хочеться тільки одного: щоб мій ніж не різав нічого, крім сукна на шапки.
— А я б хотів,— промовив Саймон,—щоб мій не різав нічого, крім шкіри, бо він часом зачіпає мені палець. Але на цей раз нехай тебе це мучать докори сумління: у тій сутичці покалічено тільки одного чоловіка — того, якому Генрі Сміт відтяв руку, і бідолаха вже видужує. Його звати Чорний Квентін, він із почту сера Джона Раморні. Того чоловіка вже нишком відіслали назад до його рідного села в графстві Файфшір.
— Як? Невже Чорний Квентін? Той самий, якого ми з Генрі,— адже ми завше б'ємося пліч-о-пліч,— одночасно рубонули мечами, тільки я опустив свого трохи раніше? Боюся, що так просто сварка не скінчиться, і цього самого боїться й провост... То він, кажете, видужує?. Ну, це мене дуже втішає, і, коли вже ви не дозволяєте мені поглянути, чи до лиця Кет її нічна сорочка, то я побіжу до Грифа, до своїх братів-"маврів".
— 0, постривай ще хвилинку!.. Ти ж бо товариш Генрі Вінда і робиш йому неабияку послугу, привласнюючи собі деякі його подвиги, зокрема й цей останній. Я був би радий, якби ти відвів від нього й інші звинувачення, що їх приписують йому люди.
— Присягаюся руків'ям свого меча, батьку Саймон, все це чорний наклеп, чорний, як саме пекло! Ха, щит і клинок! Хіба люди меча не повинні стояти горою один за одного?!
— Вислухай мене терпляче, сусіде шапкар! Ти можеш, коли схочеш, добре прислужитися Смітові, і ти, бачу, вже збагнув що й до чого. Я вибрав порадитись саме тебе... Не те що я маю тебе за найбільшого мудрака в Перті... Я б збрехав, якби так^ сказав.
— Ах-ах-ах,— самовдоволено проказав шапкар.— Я знаю, чого, по-вашому, мені бракує: ви, голови холодні, вважаєте нас, голів гарячих, дурнями... Я чув десятки разів, як люди називали так Генрі Вінда.
— Холодна голова теж може порозумітися з гарячою головою,— промовив Главер.— Ти добра душа, Олівере, і, гадаю, любиш свого щирого товариша. Останнім часом у нас із ним не все гладенько,— провадив Саймон.— Ти ж, мабуть, знаєш, діло йшлося до одруження моєї Катаріни з Генрі Гоу...
— Та чув я таку баєчку ще від Валентинового дня... Ех! Щасливий буде той чоловік, котрий завоює серце Пертської Красу-
3е... Але шлюб зіпсував життя не одному бравому молодцеві! єні й самому трохи жаль...
— Про £вої жалі ти, сусідо, поки що, будь ласкавий, помовч,— досить роздратовано перебив Праудф'юта рукавичник.— Ти ж, либонь, знаєш, Олівере, що дехто з язикатих жінок, які люблять стромляти свого носа в усе на світі, оббрехали Генрі,— буцімто він волочиться з усякими там мандрівними співачками й іншими пройдисвітками. А Катаріна взяла ці плітки близько до серця, та й мені стало прикро за дочку,— адже він, її Валентин, з самого ранку покинув дівчину і цілісінький божий день водився з неподобною компанією, тоді як давній звичай давав йому нагоду прислуговувати моїй дочці. Одне слово, коли він пізно ввечері на Валентинів день припхався сюди, я, старий дурень, зопалу сказав йому, щоб вертався до своєї приятельки і не пустив його на поріг. Відтоді я Генрі не бачив і вже думаю собі, чи не поквапився в цьому ділі. Катаріна ж у мене — єдине дитя, і краще нехай її прийме сира земля, ніж вона потрапить до рук розпусника. Але досі мені здавалося, ніби я знаю Генрі Гоу як рідного сина. Я просто не йму віри, що він здатний з нами так повестися, і, може, ще знайдеться пояснення такого його вчинку. Мені порадили розпитати Двайнінга,— аптекар нібито сам привітався зі Смітом, коли той прогулювався із своєю обраницею... І, якщо вірити Двайнінгові, та дівка була Смітова кузина, Джоен Летам. Тільки ж ти знаєш: у того торговця зіллям на язику одне, а на пиці написано зовсім інше... Одне слово, ти, сусідо, на розум не дуже багатий... Тобто, я хотів сказати, що ти надто чесний... і не зможеш збрехати. А Двайнінг прохопився, ніби ти теж бачив ту дівку...
— Я бачив ту дівку, Саймоне Главер?! Двайнінг каже, ніби я бачив ту дівку?!
— Та ні, не зовсім так... Він каже, начеб ти йому розповідав, що бачив коваля в компанії з тою...
— Двайнінг бреше, і я дам тому аптекареві такого перцю, що йому і власне зілля не поможе! — вигукнув Олівер Праудф'ют.
— Як?! Ти йому зовсім не казав, що спіткав їх?
— А якщо й казав? — відповів шапкар.— Хіба він не присягав, що не обмовиться про це жодній живій душі? Коли аптекар переказав про все вам, то він — брехун!
— Виходить, ти не бачив Сміта в компанії з тією безсоромницею, як ходять чутки? — спитав Саймон.
— Отуди к бісу! Може, бачив, а може, й не бачив. Послухайте, батьку Саймон... Вже чотири роки, як я одружений. То хіба я можу пам'ятати, які ніжки в мандрівних співачок, як вони ними ступають, які мережива в них на спідничках і інші подробиці? Ні, нехай про це думають такі нежонаті шибайголови, як наш приятель Генрі!