— Мій меч,— відповів Дуглас,— однаково готовий служити його величності як на кордоні, так і в найдальших куточках Гірської Країни. Мені й раніше випадало бачити спини пихатого Персі й Джорджа Данбара, можу побачити й ще раз. І якщо король накаже мені вжити заходів проти можливого об'єднання зрадника з чуж9земцями, що ж, ніж довіряти слабкішій і менш надійній руці важливе завдання втихомирювати горян, я схильний радше згодитися з пропозицією мілорда Олбані. Краще нехай ті дикуни й справді самі посічуть один одного, і наші барони та рицарі позбудуться клопоту ганятися за ними в горах.
— Мілорд Дуглас,— сказав принц, вирішивши, певно, не проминати жодної нагоди подражнити бундючного тестя,— не бажає залишати нам, жителям Низовини, навіть тих жалюгідних крихт честі та слави, які ми могли б зібрати коштом волоцюг із гір, поки він зі своїми рицарями на кордоні пожинатиме плоди звитяг над англійцями. Тільки ж Персі, як і Дугласові, теж не раз випадало бачити спини. А бувають, як я знаю, і такі чудеса, коли чоловік іде по шерсть, а вертається стрижений!
— Такі слова,— озвався Дуглас,— вельми личать принцові! Він говорить про честь, начепивши на себе торбинку приблудної повійниці як доказ її прихильності.
— Вибачте, мілорде,— відповів Ротсей,— але невдало одружений чоловік стає неперебірливий у виборі тих, кого любить par amour К Пес, що сидить на ланцюгу, хапає кістку, яка ближче.
— Ротсею, нещасний мій сину! — вигукнув король.— Чи ти стратився розуму? Чи хочеш накликати на себе королівський і батьківський гнів?!
— Гаразд, я мовчу,— відказав принц.— Як ваша величність мені й наказала.
— Отже, мілорде Олбані,— промовив король,— коли така ваша порада і якщо неминуче має пролитися шотландська кров, то скажіть, як нам умовити жорстоких горян вирішити свою суперечку двобоєм, що його ти пропонуєш?
Добровільним коханням (франц.).
1*5
— А це, владарю мій,— відповів Олбані,— ми повинні добре обміркувати. Але справа не дуже складна. Потрібне буде золото, щоб підкупити декого з бардів 1 та головних радників і верховод окремих родів. Крім того, вождям обох союзів треба дати зрозуміти, що коли вони не згодяться залагодити чвари таким мирним шляхом...
— Мирним, брате?! — різко перебив герцога король.
— Так, мирним, владарю мій,— відповів його брат,— Бо краще зберегти мир у країні, пожертвувавши двома чи трьома десятками волоцюг із гір, ніж терпіти війну доти, доки загинуть тисячі воїнів від меча, вогню, голоду та суворих умов гірського бою. Але повернімося до нашого заміру. Я гадаю, той клан, до якого ми спершу звернемося з нашою пропозицією, жадібно за неї вхопиться. А їхнім супротивникам сором не дозволить відмовитися довірити справу мечам своїх найхоробріших бійців. Засліплені родовою гордістю та клановою зненавистю горяни не розгадають наших потаємних намірів. І вони заходяться колоти одні одних ще ревніше, ніж ми їх до цього під'юджуватимемо... А тепер, коли наша рада підійшла до кінця і моя допомога тут більш не потрібна, я піду.
— Стривайте хвилинку,— сказав пріор,— бо я теж маю сповістити раду про лихо, своєю суттю таке жахлийе й приголомшливе, що благочестивому серцю благородного лорда воно видасться просто неймовірним. І я кажу про нього з болем і сумом, бо в ньому,— і це правда, як і те, що я, недостойний слуга святого Домініка,— вся причина гніву господнього проти нашої нещасної країни. Через те лихо наші звитяги обертаються на поразки, наша радість — на смуток, нашу раду роздирають суперечності, а нашу країну терзають міжусобиці.
— Кажіть, велебнлй пріоре,— звелів король.— Будьте певні, якщо причина того лиха в мені чи в моєму домі, то я негайно подбаю про те, щоб її усунути.
Роберт промовив ці слова тремтячим голосом і тепер нетерпляче ждав відповіді пріора. Він боявся, що священик, напевно, знов. звинуватить Ротсея в якомусь нерозважному вчинку чи в розпусті. Може, це лихе передчуття народилося в короля тоді, коли йому здалося, ніби пріор на хвилю затримав свій погляд на принцові, перш ніж урочистим тоном сказати:
— Єресь, мій благородний і ласкавий владарю! Серед нас укинулась єресь. Вона одну по одній вихоплює з нашої пастви людські душі, як ото вовк тягає з вівчарні ягнят!
— У нас доволі пастухів, щоб стерегти вівчарню! — сказав герцог Ротсейський. — Тільки довкіл такого невеликого міста, як
Барди — мандрівні співаки в кельтів.
Перт, чотири чоловічих монастирі, не рахуючи білого духівництва Мені здається, що місто, маючи таку міцну залогу, легко стримає ворожий натиск.
— Один зрадник серед оборони, мілорде,— відповів пріор,— може завдати великої шкоди місту, хай навіть його охороняють цілі легіони. А коли цього зрадника — чи то з легковажності, чи з любові до всього нового, чи ще з якихось причин — та покривають і підтримують ті, хто мали б перші вигнати його з фортеці, то шкідник дістає ще більші можливості чинити зло.
— Ваші слова, отче пріор, лучать, як видно, в котрогось із присутніх у цій залі, — промовив Дуглас— Якщо це я, то ви до мене занадто несправедливі. Я знаю, абербротокський абат нерозважливо скаржиться, нібито я не даю їхнім чередам надміру розплоджуватись на монастирських пасовищах, а їхнім коморам — аж тріщати від запасів збіжжя, тоді як моїм людям не вистачає .м'яса, а коням — вівса. Та не забувайте: ті пасовища й угіддя, які дають тепер стільки паші й зерна, колись подарували Абербротокському монастиреві мої предки і не для того, щоб їхній нащадок умирав серед такого багатства з голоду. А Дуглас і не думає голодувати, присягаю святою Брайдою! А щодо єресі та фальшивого вчення,— додав граф, важко гупнувши величезним кулаком по столу,— то хто це посмів звинуватити в них Дугласа? Я, звісно, не дозволю послати на багаття бідолах за їхні нерозумні мислі, але моя рука й меч завжди готові захищати християнську віру!
— Не маю сумніву, мілорде,— відказав пріор.— Так споконвіку велося у вашому благородному роді. А щодо скарг абата, то ця справа може почекати. Зараз ми хотіли б, аби хтось із високородних світських князів разом із князями святої церкви дістав тут повноваження в разі потреби підтримати військовою силою ті заходи, що їх велебний голова церковного суду та інші високі прелати, до числа яких належу і я, недостойний, мають намір ужити стосовно нових учень. Ці вчення вводять в оману простолюд, підточують чисту, дорогу нам віру, освячену папою римським та його превелебними попередниками.