— Довірмо такі королівські повноваження графові Дугласу,— промовив Олбані.— І нехай його правосуддю улягають усі без винятку, крім особи короля. Я сам, хоч і певен, що ні вчинками своїми, ні помислами не визнавав і не підтримував ніяких учень, не освячених церквою, все ж таки посоромлюся вимагати для себе недоторканності особи, в жилах якої тече кров шотланд
1 Загальна назва нижчих священнослужителів (не ченців) на відміну від чорного духівництва (вищого).
еьких королів. Я не хочу, щоб хтось подумав, нібито я причетний до такого страшного злочину й намагаюсь уникнути кари.
— Я таких повноважень не прийму,— сказав Дуглас.— Годі в мене клопоту і з англійцями та отим зрадником з Півдня, Марчем. До того ж, я щирий шотландець і не хочу помагати й далі заганяти нашу церкву в ярмо Риму чи примушувати баронські корони схилятися перед митрами й сутанами *. Отож, вельможний герцоге Олбані, візьміть ці повноваження на себе. І я уклінно попрошу вас, високосте, трохи погамувати завзяття тих служителів святої церкви, з якими вам доведеться діяти заодно; нехай вони не заходять надто далеко. Бо запах від кострищ над Теем змусить Дугласа повернути назад од мурів Яорка.
Герцог поквапився запевнити графа, що своїми повноваженнями він користуватиметься помірковано і з милосердям.
— Немає сумніву, — промовив король Роберт,— що ці повноваження мають бути якнайширші, і ми й самі не ухилятимемось від постанов святого суду, якщо це не шкодитиме шотландській короні. Одначе ми віримо, що тоді, як громи святої церкви падатимуть на голови підлих авторів тих єретичних учень, до нещасних жертв їхньої облуди буде виявлено співчуття й милосердя.
— Свята церква завжди саме так і чинила, мілорде,— відказав пріор домініканців.
— Отже, нехай святий суд з належною увагою приступає до роботи ім'ям нашого Лбрата Олбані та інших осіб, на яких доречно буде покласти ці повноваження,— сказав король.— А тепер іще раз закриємо нашу раду. А ти, Ротсею, іди зі мною і дай мені спертися на твоє плече. Я хочу поговорити з тобою наодинці.
— О, ти диви! — вигукнув принц таким тоном, ніби звертався до норовистого коня.
— Що означає цей грубий викрик, хлопчику? — здивувався Роберт.— Невже ти ніколи не навчишся поводитись розумно й чемно?
— Не подумайте, що я хотів вас образити, владарю мій,— відповів принц.— Але ми розходимось, а як бути з цим досить дивним випадком із відрубаною рукою, що її так по-рицарському зняв із хреста Дуглас, так і не вирішили. Ми в Перті почуватимемо себе незатишно, якщо в нас будуть з городянами незлагоди.
1 Митра — головний убір, сутана — верхній одяг католицького духівництва.
— Я візьму цей клопіт на себе,— сказа* Олбані.— Роздамо трохи земель та грошей, не поскупимось на гарні слова — і городяни заспокояться й на цей раз. Та слід було б усе ж таки остерегти придворних з їхніми людьми, щоб жили з містом мирно.
— Безперечно,— ваявив король.— Треба видати щодо цього суворий наказ.
— Надто багато честі для тих вахлаїв,— заявив Дуглас.— Та нехай буде так, як бажає ваша величність. Я, з вашого дозволу, піду.
— Так і не скуштувавши з нами гасконського вина, мілорде? — здивувався король.
— Даруйте,— відказав граф,— та мене сйрага не мучить, а пити просто так я не люблю. Я п'ю тільки тоді, коли мені хочеться, або щоб скріпити дружбу.— І Дуглас пішов.
Після цього в короля мовби камінь з душі спав, і він звернувся до Олбані:
— А тепер, мілорде, нам слід узяти в шори цього гульвісу Ротсея. А втім, сьогодні він зробив раді добру послугу, і нехай вона буде покутою за йото легковажні вчинки.
— Я щасливий чути ці слова,— відповів Олбані, але недовірливо-співчутлива міна на його обличчі свідчила про те, що він не розуміє, в чому ж заслуга принца.
— Ні, брате, ти таки тугодум,— промовив король.— Мені не хочеться вірити, ніби в тобі прокинулась заздрість. Хіба ж не ти зауважив, що Ротсей перший підказав нам, як залагодити справу, з горянами? Правда, завдяки своєму досвіду ти вбрав принцову пораду в кращу форму, і після того ми всі її прийняли... Та й тепер ми так і розійшлися б, не ухваливши ще одного важливого рішення, якби Ротсей не нагадав нам про сварку з городянами.
— Я не маю сумніву, владарю мій,— сказав герцог Олбані тим примирливим тоном, якого — він це бачив — сподівався від нього король,— що мій небіж і спадкоємець трону своєю мудрістю скоро позмагається навіть з батьком!
— А може,— озвався герцог Ротсейський,-^ мені вигідніше буде позичити в одного члена нашої родини зручнішу й благороднішу мантію облуди? Вона ховає всі людські вади, і ніхто не знає — маємо, ми їх чи ні.
— Мілорде пріор,— звернувся Олбані до домініканця,— зробіть ласку, залиште нас на хвилю самих. Нам з королем треба сказати принцові щось таке, чого не повинен чути ніхто, навіть ви.
Священик уклонився й вийшов.
Коли два багрянородні брати і принц зосталися в залі самі, Роберт мав вигляд украй спантеличений і засмучений, Олбані — похмурий і замислений, і навіть Ротсей під личиною звичайної своєї легковажності намагався приховати певну тривогу. Хвилину в залі панувала мовчанка. Перший заговорив Олбані.
— Брате-королю, промовив він,— мій небіж і принц сприймає кожне моє слово дуже підозріливо й упереджено. Тож я змушений просити вашу величність узяти на себе клопіт повідомити йому те, що він конче має знати.
— Звістка, мабуть, і справді досить прикра, коли навіть мілорд Олбані не може вбрати її в медові слова,— зауважив Ротсей. N
— Годі тобі так зухвало поводитись, хлопче! — не стримався король.— Щойно ти нагадав нам про сварку з городянами... Хто її завів, Давиде?.. Що то за люди намагалися серед ночі влізти у вікно до мирного городянина, збаламутили криками спокій наших підданих, аж вони, почувши небезпеку, повибігали перелякані зі смолоскипами на вулиці?
— Мені здається, там було не стільки тої небезпеки, скільки переляку,— відповів принц.— Та звідки мені знати, що то за люди зчинили той переполох?
— Там був один із твоїх придворних,— провадив король.— І я того нечестивця покараю по заслузі.
— Серед моїх придворних, наскільки я знаю, нема жодного, хто здатний заслужити гнів вашої величності,— відповів принц.