IX
ІСАК БЛЯЙБЕРГ
Батько й син сіли обідати. Трохи запізнилися та й добре проголодніли. Домашні вже були по обіді і порозходилися до щоденної роботи. Лиш Петріїха сиділа дома, а на запічку, на теплій м’якій постелі лежав неспокійно хорий старець усе ще без пам’яті, кидався раз по разу, а в його суставах знов можна було бачити вчорашні корчі, хоч уже слабші, як учора. Не встигли ще пообідати, як нараз на оборі загавкав пес. Петрій виглянув крізь вікно і побачив свого вчорашнього товариша з дороги, Ісака Бляйберга, що обганявся довгою хворостиною від пса.
— Підеш, Лиску! — крикнув Петрій. Та Лиско все ще гнівно бурчав, хоч, послушний волі газди, відвернувся від прихожого і ляг на приспі, шкірячи до нього свої острі зуби.
— Добрий день, пане Кириле! — сказав Ісак, уходячи в хату.
— Доброго здоров'я! Сідайте, прошу, нехай усе добре з вами сідає, — говорив приязно Петрій.
— Нема коли. Я до вас за справами.
— Що таке, кажіть!
— Ваша згуба знайшлася, а властиво люди, про котрих ви говорили, вже зловлені і сидять у Сиготі. Як я вам казав. Ще вчора вечором мені телеграфували знайомі. їх зловили в лісі на границі. Якась стара жінка навела стражників на їх криївку.
Петрій моргнув жінці, аби вийшла з хати, і вона, послушна, вийшла. Вона вже віддавна привикла до таємної поведінки свойого чоловіка і, діставши від нього наказ, ніколи ні про що не допитувалася.
— А то, певне, ваш син? — спитав Ісак, поглядаючи скоса на Андрія, гейби дивувався, чому й він не йде собі.
— То Андрій, укінчений гімназист. Говоріть далі! А гроші також стражники знайшли?
— Грошей не знайшли, тілько їх зловили.
Петрій трохи завагався, почувши ті слова. Він не знав, що тепер почати, а Ісак так говорив далі:
— Моя рада — ходімо зараз до Сигота. Я там також маю справунок, підемо разом; а по дорозі я вам ще маю дещо розповісти. Зрештою я маю в Сиготі багато знайомих і пораджу вам, де і як обернутися і що робити, аби дістати назад свої гроші в руки.
— Але що вам займатися так щиро моєю справою? Вона вас ані болить, ані свербить.
— Що мені? — сказав усміхаючись Ісак. — Ніщо. Хіба то велика річ! Ходіть лише, зберіться раз-два, я вам по дорозі все розповім.
— Добре, зараз! — сказав Петрій рішучо. Покликав жінку і слуг і дав їм потрібні розпорядки в господарстві, казав пильнувати хорого, спакував у свою борсукову торбу, що було потрібно на дорогу, взяв, на раду Ісака, пістолет за пояс, бо Ісак мав також пістолет, попрощався ще раз з Андрієм і жінкою, но обіцяв, що незабаром поверне, взяв у руки палицю, перехрестився і пішов услід за Ісаком, що скорими кроками вийшов уже на дорогу.
Мовчки вийшли оба за село. Дорога крутилася вузькою гадюкою поміж високі, порослі борами гори, понад потоками, що бурилися ще з ночі від зливи та шуміли, серед величавої, чарівно-гарної і дикої бескидської природи. Чисте небо усміхалося, своїм безмежним блакитом до темної зелені борів. Співи нечисленних птахів у темній, таємній глибині лісів були одинокими ознаками життя в тій широкій гористій околиці. Аж до угорської границі не було вже ані села, ані жадної людської оселі. Подорожні були, як їм видавалося, одинокими людськими єствами серед того буйного і різнобарвного світу.
— Ви, бачу, мали мені щось сказати, — зачав Петрій.
— Так, — відповів Ісак. — Ви питали мене, що мені так до вашого добра, і я хочу вам сказати. Послухайте лиш, будьте ласкаві, отсеї повістки.
Петрій поглянув здивовано на жида. А Ісак зачав оповідати:
— Перед кільканадцятьма роками стояла за селом Розгірчем велика мурована коршма. Молодий орендар, що в ній сидів зі своєю родиною, славився на цілу околицю дуже багатим і чесним жидом. Говорили, що в нього великі скарби, що він знайшов один сховок Довбуша і забрав із нього немало золота. Але то була неправда. Він був собі, правда, не дуже бідний, але й не багатий. От сидить він собі раз у суботу вечором при шабасі, а коло нього молода Рухля, його жінка. Було то восени. Зимний дощ цідив як із відра, а вітер кидав грубими краплями в очі, як тілько було надвір показатися, та термосив запертими віконницями коршми.
"Не дай боже тепер бути кому в дорозі в таку слоту", — сказав жид.
"Мені якось аж лячно тут самій, на тій пустині, так далеко від людей", — прошептала Рухля, надслухуючи з тривогою.
Втім, крізь свист вітру і плюскіт дощу почулися надворі людські голоси. Хтось сильно застукав до брами.
"Грицю, біжи відчини браму!" — сказав жид до парубчака, що служив у нього.
Гриць поволі, нерадо піднявся зі свойого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що йому переривають і ту хвилину спокою (хоч та "хвилина"
тяглася у нього звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відмикати браму, до якої все ще не переставали стукати і гримати.
Незабаром заскрипіла брама на завісах. Стукіт утих. Почулися змішані крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до її слуху. Та в тій самій хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.
Настала хвиля німої ожиданки в коршмі.
Чекає жид, чекає свого Гриця, нема Гриця. Жде подорожніх, прикладає лице до вікна, аби виглянути надвір. Вікно мовби смолою обліплене.
Нараз широко відтворяються двері, входить п'ять хлопів з недобрими, зловіщими поглядами і страшними, густо оброслими обличчями.
"Добрий вечір, жиде!" — крикнув перший із них, низький, рудий, плечистий хлоп, як здавалося, старший між ними.
"Доброго здоров’я!" — відповів жид.
Рухля задеревіла, побачивши незвичайних гостей. Стояла бліда, опершися о грубу, і не рушалася з місця.
"Ну, бачиш, братчику, ми прийшли до тебе в гостину! Ти нас не сподівався під нинішній час, правда?"
"У мене дім гостинний, панове, — відповів жид, — я мушу каждого часу гостей сподіватися".
"Ну, як так, мій любенький, — заговорив знов рудий, — то гости нас і стався як треба! Або знаєш що, дай сюди ключі! Нас більше, скорше самі собі услужимо, а ти не потребуєш, серденько, трудитися".
Товариші рудого різко засміялися на ті слова. Жид, хоч потерпав на всім тілі, все-таки не тратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала йому являтися грізною, закінчиться пиятикою.