Ленько оповів батькові короткими словами те, що сталося з ними.
— Се добре, що ви вже на волі, але що Петрій забрав назад гроші, се погано!
— За се він тепер відпокутує, — зареготався Сенько.
— І не лише він сам, — сказав Олекса. — Я маю ще тут і другого пташка: його сина!
— Де, де? — запитали Ленько й Сенько в один голос.
— А тут-таки, в отсій хаті. Засвітіть лише каганець, побачите, як я його дозираю.
Сенько засвітив каганець, і оба сини аж затряслися, побачивши страшно закривавленого, збитого і ледве живого Андрія.
— А що, собачий сину, скажеш, де Довбушеві гроші? — питав Олекса, ударивши нещасного молодця кулаком у груди. Та Андрій ледве тільки обернув до нього своє лице і не відповів ані слова.
— Як собі хочеш, мене не знудиш своєю мовчанкою, — сказав Олекса, відвернувся від Андрія і вийшов.
Нелюдське поведення батька з їх давнім шкільним товаришем вплинуло заразливо і на молодих Довбущуків. Жилка злоби й ненависті заграла і в них.
— Сеньку, а знаєш ти, що сей панич закоханий по вуха.
— Чому ж би я не знав? Адже Олена Батланова давно вже зітхає за своїм Андрійком!
— Знаєш що, Сеньку? Зробімо старому Батланові другу несподіванку!
— Яку?
— Та таку: закохаймося по вуха в його цяцю-доньку! Сенько не міг ще добре зрозуміти, що думав Ленько, але Ленько зараз вияснив йому.
— Славна гадка, Леньку! Варто би тій панянці показати стежку в горох, нехай не буде така горда! Але як то зробити?
— Дурний ти, нічого легшого! — сказав Ленько. — Послухай лишень!
І він зачав братові голосно розвивати свій план. Завтра мали взятися до діла.
Брати подали собі руки на знак згоди і, зневажливо сміючися, позирали на Андрія.
А він, нещасливий, чув страшну їх змову, але при тім чув також усю свою безпомічність. Він рад би був умерти, аби тільки своєю смертю урятувати її, — але шнури, не пускали його ні до життя, ні до смерті.
XVI
ОЛЕСЯ
— Іванку, знаєш ти, що ти заслужив від нас? — питав грізним голосом Сенько, придибавши малого Іванка в лісі при коровах.
— Я нічого не винен, то Петрій! — сказав плаксивим голосом Іванко.
Сенько перервав йому:
— Мовчи! Я знаю все; знаю, що ти винен, і міг би тобі зараз смерть зробити!
— Змилуйтеся!.. Даруйте життя!.. Що я вам винен? Я вам зроблю, що скажете, — лебедів хлопчина, коли Сенько вхопив його за ковнір сорочки і замахнувся правою рукою над його головою.
— А бачиш, тепер просишся, а як пущу, то знов такого самого наробиш, як перше! Га?
Сенько замахнувся знов.
— Не нароблю, не нароблю, — пищав хлопчина, — бігме, все вам буду послушний.
— Будеш?
— Буду, буду!
— А зробиш, що скажу, і так, як скажу?
— Зроблю, зроблю, лиш бійтеся бога, не погубляйте душі!
— Ну, то ще тобі сей раз дарую, але пам’ятай, як мені ще коли так спишешся, як у лісі, то тебе зашморгну на першій галузі!
Іванко дрижав з переляку і не міг слова сказати.
— Тепер слухай, що скажу. Іди зараз у село до Батлана і заклич Батланову Олену набік так, аби ніхто не бачив. Розумієш?
— Розумію!
— Скажеш їй, аби зараз ішла з тобою! Скажеш, що Андрій кличе її. Але нехай іде зараз із тобою і нехай нікому не говорить, куди йде!
— А як буде питати, де Андрій?
— То скажеш їй: "Зараз побачиш!" Але не кажи їй, що я тебе післав. Кажи, що сам Андрій.
— Куди ж її провадити?
— Сюди! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо бігай і не бався!
Іванко притис рукою широкий солом’яний капелюх на голові, аби не злетів, і побіг, схилившися наперед, щодуху лісовою стежкою на поле, а через поле в село.
— Добре, Семене, — відізвався Ленько, що тим часом стояв схований у гущавині.
— Вона вже знає, що Андрій не ночував дома, і, певно, прийде сюди.
*
Олеся полола в огороді. Погода була прекрасна. Тепле літнє повітря проймало, здавалося, все тіло. Та їй невесело було. Вранці прибігла до них стара Петріїха з турботним виразом і запитала її матір, чи не ночував у них її син. Як вийшов учора по обіді, так і досі його не було. Дізнавшися, що вчора лише на коротку хвилю заходив до них і потім пішов кудись далі, його мати пішла ще більше затурбована, а Батланиха доповіла сю новину дочці. В Олени аж серце похололо на сю відомість. Вона чула, що його зустріло якесь нещастя, рада би була бігти та рятувати його, але не знала, куди та як. Не можучи всидіти в хаті, вона вийшла на огород та взялася до своєї звичайної роботи, але за важкими думками робота йшла їй пиняво.
— Добрий день, Олено, щасти боже при роботі! — сказав Іванко, надбігаючи від поля, задиханий і рум’яний на лиці. І, не чекаючи відповіді, перехопився через пліт і скочив через і грядки до неї.
— Агій на тебе! — скрикнула Олеся. — Ти осліп, чи що, що не бачиш борозди та грядками гуляєш?
— Ей, Олено, яка ж бо ти зараз гнівна! Якби ти знала новину, що маю сказати тобі, то би, певно, так не кричала на мене!
— Рушай собі в синє озеро зі своєю новиною і не толоч буряків!
— Ага, думаєш, що я дурно гнав із лісу аж сюди і таки зараз, не відпочивши, побіжу назад? Дай же бодай слово до себе промовити!
Потім, приступивши ближче до неї, сказав притишеним голосом:
— Олено, мене післав сюди Андрій, знаєш котрий? Він хоче побачити тебе...
— Який Андрій? Не знаю ніякого Андрія.
— Знаєш, знаєш! Той панич, що зі школи приїхав.
— Байдуже мені до нього, — відмовила Олена, але її голос затремтів і серце стисла тривога.
— Мені також байдуже, — з посміхом відповів Іванко, — але він вислав мене навмисно до тебе і велів просити тебе, аби ти зараз прийшла до нього. Має тобі щось сказати.
— Не знаю, що він може мати до мене, — відповіла Олена непевним голосом. — А втім, він знає, де моя хата, і, як має що сказати мені, нехай прийде сюди сам.
— Коли-бо не може! — відповів Іванко.
— Чому не може? — запитала Олена.
— Не знаю, чому не може, — відповів хлопець. — Але якби був міг, то, певно, був би прийшов, а не посилав мене.
— Де ж ти його бачив? — запитала Олена.
— А ось тут недалеко в ліску, — відповів хлопець. — Лишився там при моїй худобі, а мене просив, аби я конче покликав тебе.
— Се не може бути! — рішучо мовила Олена. — Ти щось вигадав і дуриш мене.
— Та чого мені вигадувати? — відповів хлопець. — Про мене, не хочеш, то не йди! Я біжу зараз і скажу йому, що ти не хотіла вийти.