Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть "бешники" після цього не так уже переживали свою поразку. Коли сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!
Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.
Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійників, хто в класи, хто у волейбол… Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу… Шурочка Горобенко і Тая Баранюк належали саме до таких.
І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.
І раптом побачили Андрюху.
Сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою в кулаку гіллячкою просто на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось недозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх іще не помітив.
Шурочка приклала палець до губ, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.
На дорозі великими літерами було написано: "Весь". А під ним здоровеннецька, метра на півтора п'ятірка… з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.
Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.
– Так от хто ті п'ятірки з хвостиком виставляв! – почервоніла Тая. – А Люба, значить, приносила і клала на парти, – сказала Шурочка. – Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо з Любою…
… Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і схилила голову:
– Йому так хотілося, щоб була таємниця… І він же не двійки, не одиниці… П'ятірки ставив… Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: "Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п'ятірку поставимо". І ото вивів на аркуші з мого зошита п'ятірку з хвостиком. Він чогось двійку саме так пише… І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила… Ну, я й мовчала… Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший…
– А я знаю хто, – сказала Шурочка. – Тобто не знаю, а думаю…
– Аллочка? Правда? – підвела на неї погляд Тая.
– По-моєму, вона…
Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:
– Тільки ви не кажіть йому, добре?… Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця…
– Авжеж… авжеж, – почервоніла Тая.
– Не скажемо. Хай думає, – кивнула Шурочка.
Так перестала існувати перша таємниця п'ятого "А" класу.
А через півгодини зовсім випадково розкрилася й друга.
Оті двоє міліцейських машин, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, певна річ, їх оточили хлопці. Ну що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..
І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, опершись на радіатор машини:– Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?
– Уяви собі, що якраз випадково знаю, – усміхнувся лейтенант. – Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз учора казав…
– Ха-ха! – розплився в усмішці Ігор Дмитруха. – 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового "А". Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхніх таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!
Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галушкинський і Монькін навіть зареготали вголос.
– А от і ті, ті кадри! Неправда! – вигукнув Валя Тара-ненко.
– Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! – презирливо кинув Дмитруха під дружний регіт "бешників".
Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-"ашники" промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з "А" поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє ("бешників") було зверху.
І хоч вони й розуміли, що "бешники" беруть реванш за поразку в змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний учинок…
І от цей незвичайний трудовий день закінчився… Табору не впізнати!
Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.
Над естрадою – червоний транспарант із білими літерами: "Вітаємо першу зміну! Радісної вам праці! Веселого вам відпочинку!" А на величезній клумбі висаджено квітами: "Ласкаво просимо!"
Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо – коли це справа твоїх рук.
Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир – шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.
Прощально проспівала сирена міліцейської машини.
Автоколона рушила.
Шурочка й Тая приліпилися до вікна. От зараз… зараз… от…
– Ой! Дивіться! Дивіться! – здивовано вигукнула Оля Татарчук.
Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: "Весь п'ятий "А"" – і велика п'ятірка з хвостиком.
Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.
По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.
Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.