Гарріс і Негору посідали під величезною смоковни-цею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.
Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.
— Отже, Гаррісе,— мовив Негору,— тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін "капітана Сенда", як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?
— Ні, друже,— відповів Гарріс.— Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! "Мій юний друг" Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...
— Ще б із сотню миль, Гаррісе,— урвав його Негору,— і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!
— Де вже їм утекти! — сказав Гарріс, здвигнувши плечима.— Проте я ледве ветиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах "мого юного друга" бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт. [165]— Еге ж! — кивнув головою Негору.— І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...
— Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею,— адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забяглося побачити "гумові дерева" й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що "мій юний друг" чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці — це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.
— Розумію,— відповів Негору.— І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!
— Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка — Дінґо. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?
— Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.
— Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. "Мій юний друг" — влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду — він славний хлопчина!
— Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість,— відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.
— Впізнаю тебе! — мовив Гарріс.— Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.
Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:
— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив [166] останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, дружеі Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.
— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.
— Не журися, Негору: колись та повісять.
— Дякую!
— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм.— Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?
— Атож.
— Англійці?
— Ні. Португальці.
— До того, як ти здав товар, чи після того?
— Після...— трохи повагавшися, відповів Негору.— Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі — коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли...
— І засудили?..
— На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.
— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!
— Еге, із шибениці не втечеш,— відповів Негору,— а з тюрми...
— То тобі пощастило втекти?
— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським влас— [167]тям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто(92).
— І без квитка! — сміючись вигукнув Гарріс.— Тобі не соромно, чоловіче? їхати безплатно та ще й на чужих харчах!
— Так,— зітхнув Негору,— до того ж тридцять днів у темному трюмі!
— Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти — знов у трюмі?
— Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.
— Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.
— Так-от. Півтора року...
Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.
— Гаррісе,— мовив він пошепки,— там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.
Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
— Нікого немає,— мовив Гарріс трохи згодом.— Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.