Софі. Якщо ви себе не зовсім добре почуваєте, міледі,— звеліть зібрати асамблею в себе! Хай герцог обідає тут, або хай сядуть грати в карти перед вашою софою. Коли б герцог і весь його двір були у моєму розпорядженні, я б не журилася.
Леді (кидається на софу). Прошу, зглянься на мене! Я даватиму тобі по діаманту за кожну годину, аби тільки не бачити їх. Чи я буду оббивати ними стіни моєї кімнати? Це погані, мерзенні люди, які обурюються, коли у мене зривається тепле, сердечне слово, роззявляють роти і задирають носи, ніби бачать перед собою якусь примару. Це раби єдиної маріонеткової дротини, якою мені легше керувати, ніж голкою до вишивання! Що мені робити з людьми, душі яких заведені так, як їхні кишенькові годинники? Чи зможу я знайти радість у тому, щоб їх запитувати про щось, коли я знаю кожну їхню відповідь наперед? Або обмінюватися з ними словами, коли в них немає відваги думати інакше, ніж я? Геть їх! Досадно їздити верхи конем, який ніколи не закусює вудил! (Підходить до вікна.)
Софі. Але ж герцога ви з них виключаєте, міледі? Найврод-ливішого мужчину, найпалкішого коханця, найдотепнішу голову в цілій його країні!
Леді (вертається назад). Ото ж то й є, що це його країна.Тільки його герцогство, Софі, й може якоюсь мірою вибачити мій смак. Ти кажеш, мені заздрять! Бідне ти створіння! Жаліти мене треба, а не заздрити! З усіх, хто годується від трону, найгірше доводиться фаворитці, бо їй одній видно все убозтво багатого володаря. Правда, він може талісманом своєї величі викликати з землі, як казковий замок, усе, чого забажає моє серце! Він ставить дари обох Індій мені на стіл, утворює рай у дикій глушині, за його наказом джерела країни злітають гордими водограями в небо або... спалахують у фейерверках піт і кров його підданців... Та чи може він наказати своєму серцю могутньо й палко битися назустріч іншому, могутньому й палкому серцю? Чи може він збагнути своїм мізерним розумом хоча б єдине прекрасне почуття? Моє серце голодує, хоч маю над міру насолод; і що дадуть мені тисячі найкращих відчувань, коли я тільки похіть маю задовольняти?
Софі (здивовано дивиться на неї). Хіба не давно вже служу я вам, міледі?
Леді. І от тільки сьогодні ти мене пізнала? Це правда, люба Софі. Я продала герцогові свою честь, але серце моє я залишила вільним, серце, моє добро, яке, можливо, ще варте кохання. Отруйне придворне повітря торкнулося його лише, як подих торкається дзеркала! Повір мені, моя люба, що я давно дала б перевагу серцю перед цим нікчемним герцогом, якби тільки моє честолюбство дозволило мені поступитися першим місцем для якоїсь дами при дворі!
Софі. І ваше серце так охоче скорилося честолюбству?
Леді (жваво). Хіба воно не мстилося за себе? Чи й тепер не мститься? Софі! (Значуще кладе руку на плече Софі.) У нас, жінок, є лище один вибір — панувати або слугувати; але й найвища насолода від влади — це тільки мізерна втіха, якщо нам не судилося ще вище блаженство — бути рабинею людини, яку ми кохаємо!
Софі. Це істина, міледі, яку я хотіла б од вас, нарешті, почути!
Леді. А чому ж, моя Софі? Хіба, дивлячись на це дитяче невміння керувати скіпетром, не здається, що ми придатні лише до того, щоб ходити в запряжці? Хіба ти не помічала, що ця капризна легковажність, ці бурхливі розваги мали заглушити ще бурхливіші бажайня в моїх грудях?
Софі (вражено, відступаючи). Міледі!
Леді (жвавіше). Задовольни їх! Дай мені того, про кого я зараз думаю, на кого молюсь. Або я умру, Софі, або мушу його мати. (Мліючи.) Хай скажуть мені його уста, що сльози кохання яскравіше сяють у наших очах, ніж діаманти в нашому волоссі (палко), і я кину герцогові під ноги і його серце, і його герцогство, і втечу з цією людиною, втечу в найдальшу пустелю в світі!
Софі (дивиться на неї перелякано). © небо! Що ви? Що з вами, міледі?
Леді (стурбовано). Ти зблідла? Чи не забагато я сказала?.. О, то нехай же моя довірливість зв'яже твої уста... Вислухай більше, вислухай все...
Софі (озирається, злякано). Я боюсь, міледі, я боюсь... мені не слід більше нічого слухати!
Леді. Одруження з майором... І ти, і весь світ помиляєтесь, думаючи, що це двірська підступнїсть... Не червоній. Софі, не соромся мене... Це діло — мого кохання!
Софі. Боже! Я це передчувала!
Леді. Вони дали себе умовити, Софі. Легкодухий герцог, придворний хитрун Вальтер, недоумкуватий маршал... Кожен з них ладен заприсягтися, що цей шлюб є найпевнішим засобом зберегти мене для герцога і, таким чином, ще міцніше закріпити наш зв'язок! Ні, назавжди його порвати! Назавжди розбити ці ганебні кайдани! Обдурені брехуни! Вас перехитрила слабка жінка! Ви самі приводите тепер мого коханого до мене! Це те, чого я хотіла. Коли ж він буде мій... коли він буде мій... О, тоді навіки прощай, ненависна пишното!..
ЯВА ДРУГА
Старий камердинер герцога вносить скриньку з коштовностями. Ті, що й були.
Камердинер. Його світлість герцог наказали кланятися міледі і посилають вам ці брильянти на весілля. їх щойно привезено з Венеції.
Леді (відчиняє скриньку і перелякано відступає). Слухай, що заплатив герцог за ці самоцвіти?
Камердинер (з похмурим обличчям). Вони не коштують йому нічого.
Леді. Що? Ти збожеволів? Нічого? Ти (відступаючи від нього на один крок) дивишся на мене так, ніби хочеш пронизати мене своїм поглядом... Нічого не коштують йому ці безцінні самоцвіти ?
Камердинер. Учора сім тисяч синів цієї країни послано до Америки, вони оплачують усе!
Леді (раптом кладе скриньку і швидко наближається до камердинера; трохи помовчавши). Чоловіче! Що з тобою? Здається, ти плачеш?
Камердинер (витирає очі і говорить глухим голосом, тремтячи всім тілом). О, ц і коштовні камінці... І моїх двоє синів теж на них пішло.
Леді (відвертається, тремтячи хапає його за руку). Але ж не силувано нікого?
Камердинер (страшно сміється). О боже! Ні, самі добровольці! Правда, кілька сміливих хлопців вийшло перед фронт і запитало полковника, почім герцог продає людей в ярмі? Але наш найласкавіший володар наказав вивести всі полки маршем на площу і розстріляти балакунів. Ми чули, як клацали рушниці, бачили, як бризкав на брук мозок, і вся армія закричала: "Ура! до Америки!"1