Тепер спогади один за одним спливали в пам'яті П'єра. Помітивши якось, що він заклопотаний, і вгадуючи його студентські нестатки, Марешаль запропонував і з власного почину дав йому гроші,— щось кілька сот франків,— про що обоє забули, і він їх не повер'нув. Отже, ця людина завжди любила його, завжди цікавилась ним, клопоталася його потребами. Тоді... Тоді чого ж було залишати весь свій статок Жанові? Ні, він ніколи не показував більшої прихильності до молодшого, ніж до старшого, не виявляв більшої уваги до когось одного, більш очевидної ніжності до того чи іншого. Тоді... тоді... в нього, виходить, була якась важлива таємнича підстава віддати Жанові все — все, а П'єрові — нічого.
Що більше він думав, що більше відновлював у пам'яті недавні роки, то неправдоподібнішою, іеймовірні-
шою здавалася лікареві ця перевага, віддана одному з них.
І гостре страждання, невимовний сум сповнили його груди, і серце його затріпотіло, наче шматинка під вітром. Воно ніби втратило свою пружність, і кров припливала до нього потоком, без перепон, струшуючи його буйними хвилями.
Тоді, півголосом, як розмовляють у сні, він промовив: "Треба дізнатися. Боже мій, треба дізнатися!"
Тепер він почав шукати ще далі, заглядаючи в давніші часи, коли ще батьки жили в Парижі. Але обличчя розпливалися в його уяві, і це плутало спогади. Особливо настійливо намагався він пригадати, яке волосся було в Марешаля — біляве, каштанове чи чорне. Він не міг цього згадати, бо зовнішність Марешаля останніх років, Марешаля старого,— витіснила всі інші спогади, А проте згадувалося, іцо він був стрункіший, мав ніжний голос і часто приносив квіти, дуже часто, бо батько безперестанку говорив: "Знов букет! Та це ж божевілля, любий друже, ви промарнуєте весь свій статок на троянди". А Марешаль відповідав: "Годі-бо вам, це ж мені приємно".
І раптом голос його матері, його матері, що всміхалася і промовляла: "Дякую, мій друже",— так виразно прозвучав у його вухах, ніби він почув його. Мабуть, частенько промовляла вона ці три слова, якщо вони так запали в пам'ять її сина!
Отже, Марешаль, чоловік заможний, пан, клієнт, дарував квіти цій маленькій крамарці, жінці скромного ювеліра. Чи кохав він її? Чому б він подружився з цими міщанами, якби не кохав жінки? Він був людина освічена, з досить витонченим розумом. Скільки разів розмовляли вони з П'єром про поетів та поезію! Письменників цінував він не як митець, але як сентиментальний буржуа. Лікар не раз посміювався з його розчулення, що здавалося йому дещо наївним. Тепер він зрозумів, що цей чутливий чоловік ніколи не міг би стати другом його батька, такого земного, такого буденного, такого тупого, для якого слово "поезія" означало дурість.
Отже, цей Марешаль, молодий, вільний, заможний, з чутливою душею, якось випадково потрапив у крамницю, мабуть запримітивши гарненьку крамарку. Щось купив, зайшов іще раз, завів розмову, став частим відвідувачем, щоразу більше зближуючись з господарями, оплачуючи дорогими покупками право заходити в цей дім, всміхатися молодій жінці і потискувати руку чоловікові.
Але далі... далі... О! На бога... що далі?..
Він любив і пестив першу дитину, дитину ювеліра, поки народилася друга, потім він не зрадив себе нічим до самої смерті; коли ж могила закрилась, його тіло розпалося, а ім'я було викреслене з списку живих, коли весь він зник навіки і вже нічого було боятися, нічого щадити і приховувати, він лишив свій статок другій дитині... Чому? Адже ж він був людиною розумною... він мусив розуміти і передбачати, що може дати, що майже неминуче дасть привід припустити, що це його дитина. Отже, він зважився знеславити жінку? Чи зважився б він на це, якби Жан не був його сином?
Знелацька згадка, незаперечна, жахлива, пронизала душу'П'єра. Марешаль був русявий — русявий, як і Жан. Він раптом пригадав маленький портрет, який бачив колись у Парижі, на каміні в їхній вітальні; зараз він зник. Де ж він? Загублений чи захований? О, коли б він міг взяти його в руки хоч на одну хвилину! Мабуть, мати ховає його десь у потайній скриньці, де зберігають реліквії кохання.
Від самої цієї думки^ такий розпач охопив його, що він мимоволі застогнав, скрикнув, наче від гострого болю. І раптом, ніби почувши, ніби зрозумівши його й відповідаючи йому, на молі, десь зовсім близько біля нього, заревла сирена. Нелюдський рев, оглушливіший від грому, дикий, жахливий рик, що змагався з гомоном вітру та хвиль, пролунав у темряві над невидимим, оповитим туманом морем.
І тоді у відповідь імлу ночі знов прорізали близькі й далекі зойки сирен. Страшно було слухати це волання величезних сліпих пароплавів.
Потім знов усе стихло.
П'єр розплющив очі і, отямившись, озирнувся, дивуючись, що він тут.
"Я збожеволів,— подумав він,— я підозріваю рідну матір!" І хвиля любові й ніжності, каяття, благання й розпачу затопила його серце. Його мати! ЗнаючїГТГТак, як знав він, чи ж можна підозрівати її в чомусь? Хіба душа, хіба життя цієї простої, цнотливої і чесної жінки не були ясніші за воду? Хто бачив її і знає, чи зможе мати сумнів у її безгрішності? А він, її син, сумнівається! О, коли б він міг зараз схопити її в обійми, як би він її цілував, обіймав, на колінах благав би простити його!
Вона зраджувала його батька, вона?..-Його батька! Звичайно, це був чоловік статечний, порядний і чесний у справах, але розум його ніколи не виходив за межі крамниці. Як сталося, що ця жінка, колись дуже вродлива,— він знав це, та й досі краса її не зовсім змарніла,— з ніжною чутливою душею, могла заручитисд і одружитися з людиною, що так різнилася від неї?
Що тут думати? Вона вийшла заміж, як виходять дівчата за багатих молодих чоловіків, обраних їй батьками. Зараз же по шлюбі молоді оселилися в крамниці "на Монмартрській вулиці, і молода жінка, ставши за прилавок, захопившись створенням домашнього вогнища і віддаючи данину несвідомому, але сильному чуттю спільності інтересів, що часто заступає кохання і навіть пристрасть в сім'ях паризьких комерсантів,— взялася до праці, з усім запалом свого діяльного і енергійного розуму. І так пливло їхнє життя, одноманітно, спокійно, пристойно, без кохання!..