Коли вони причалили до набережної, матрос Папаг-^ р'и Що чекав на них, подав жінкам руку, допомагаючи" зійти на берег, і всі разом пішли до міста. Численна публіка, яка завжди в години припливу юрмилась у гавані, теж розходилась по домівках.
Пані Ролан і Роземійї йшли попереду, а троє чоловіків— за ними. Підіймаючись вгору Паризькою вулицею, вони раз у раз , зупинялися перед крамницями мод чи то ювелірними, щоб поглянути на капелюшок чи на якусь коштовність, і, перекинувшись зауваженнями, йшли далі.
Перед Біржовою площею Ролан, за своїм звичаєм, почав розглядати повну кораблів Торгову пристань і примикаючі до неї інші пристані, де один біля одного стояли в чотири-п'ять рядів величезні судна. Пристань простягалась на кілька кілометрів. Незліченні щогли, реї, флагштоки, снасті надавали цій затоці, розташованій посеред міста, вигляду величезного мертвого лісу. Понад цим безлистим лісом кружляли чайки, вишукуючи на воді різні покидьки, і каменем кидалися на неї; а юнга, що прикріпляв блок на кінці бом-брамселя, здавалося, заліз туди дерти гнізда.
— Чи не пообідали б ви з нами без церемоній, попросту, щоб закінчити разом цей день? — звернулася пані Ролан до пані Роземійї.
— З охотою погоджуюсь, також без церемоній. Було б сумно лишитись цього вечора одній.
П'єр, якому вже почала дошкуляти байдужість молодої жінки, почувши це*, пробурчав: "Ну, тепер від удовички не відкараскаєшся". Вже кілька день він звав її "вдовичкою". Це слово, власне, нічого не значило, проте дратувало брата,— тон, яким П'єр вимовляв його, здавався Жану злим і образливим.
І чоловіки не промовили більше жодного слова аж до самого дому. Ролани жили на вулиці Прекрасної Нормандки у невеличкому триповерховому будиночку. Служниця Жозефіна, дев'ятнадцятилітня дівчина з тупим і завжди здивованим виглядом, яку взяли просто з села заради економії, відчинила двері, ввійшла за господарями до вітальні, що містилась на першому поверсі, і тоді тільки сказала:
— Тут тричі заходив якийсь пан.
Старий Ролан, що розмовляв з нею тільки з криком та лайкою, залементував:
— Хто там, у біса, приходив? Дівчину анітрохи не бентежив гучний голос господаря, і вона відповіла:
— Якийсь пан від нотаря,
— Якого нотаря?
— Та від пана Каню.
— Що ж сказав цей пан?
— Що пан Каню сам зайде ввечері.
Пан Леканю був нотарем і почасти приятелем старого Ролана, справи якого він вів. Якщо він повідомляв про свій візит, значить, йшлося про щось невідкладне й важливе. Четверо Роланів перезирнулися; збентежені новиною, як завжди буває з людьми середніх достатків при появі нотаря, бо це викликане думки про контракти, спадщину, процеси — про події або приємні, або лихі. Після кількох хвилин мовчання старий промовив:
— Що ж це може означати? Пані Роземійї засміялась:
— Побачите, це — спадщина. Я певна цього. Я приношу щастя.
Але вони не чекали смерті нікого з близьких, хто міг би їм щось відказати.
Пані Ролан, яка чудово пам'ятала всю рідню, зараз же почала перебирати в думці чоловікових і своїх родичів, згадуючи фамільні зв'язки і відгалуження.
Ще навіть не скинувши свого капелюшка, вона почала розпитувати:
— Скажи-но, старий (вона звала його вдома "старий", а іноді, при сторонніх, "пане Ролан"), скажи-но, ти не пам'ятаєш, з ким одружився вдруге Жозеф Лебро?
— Пам'ятаю, з малою Дюменіль, дочкою паперового фабриканта.
— А діти були в нього?
— Аякже — щось четверо чи п'ятеро.
— Ні! Значить, це не від нього.
Вона вже захопилася цими розшуками, вже почала сподіватись, що на них звалиться з неба хоча б невеликий статок. Але П'єр, який дуже любив свою матір, знав її схильність до мрій і, боячися, що вона буде розчарована і прикро вражена, коли новина', замість доброї, виявиться лихою, стримав її.
— Не захоплюйся, мамо,— американських дядечків тепер не буває. Я гадаю, що справа скоріше йде про якусь матримоніальну пропозицію для Жана.
Усі були здивовані таким здогадом, а Жана трохи вразило, що його брат сказав це при пані Роземійї.
— Чому ж для мене, а не для тебе? Твоє припущення безпідставне. Ти старший, отже, спершу думали б про тебе. Крім того, я й не збираюся одружуватись.
П'єр засміявся:
— Може, ти закохався? Той з досадою відказав:
— Хіба конче треба бути закоханим, щоб говорити, що не збираєшся поки що одружуватись?
— А, чудово, це "поки що" все з'ясовує; ти чогось вичікуєш.
— Нехай так — вичікую, якщо тобі хочеться.
Аяе старий Ролан, що мовчки слухав і міркував собі, знайшов раптом найправдоподібніше рішення.
— Ото, чортівня! Чого ми, дурні, морочимо собі голову? Пан Леканю наш приятель і знає, що П'єру потрібен лікарський кабінет, а Жану — адвокатський, і він знайшов щось підходяще.
Це було так просто і ймовірно, що всі погодилися.
— Обід на столі,— доповіла служниця.
Усі розійшлись по своїх кімнатах, щоб умитися, перш ніж сісти за стіл.
За десять хвилин всі обідали в маленькій їдальні на першому поверсі.
Спочатку всі мовчали; але через кілька хвилин Ролан знов почав дивуватися з цього попередження нота-ря про візит.
— Зрештою, чому він не написав, а тричі присилав свого клерка, чому неодмінно має прийти особисто?
П'єр вважав це цілком природним.
— Мабуть, потрібна безпосередня відповідь або він мас розповісти щось конфіденціальне, про що писати не годиться.
Проте всі четверо були стурбовані і трохи незадово-лені, що запросили сторонню людину, яка заважала вільно обговорювати справу й прийти до певного рішення.
Як тільки вони повернулися до вітальні, прийшов нотар.
Ролан підвівся, назустріч:
— Добридень, дорогий метр!
Він ніби титулував добродія Леканю цим^сфзвом "метр", що звичайно стоїть перед ім'ям кожного нотаря. Пані Роземійї підвелася:
— Я піду, бо дуже втомилася.
Було зроблено слабку спробу затримати, але жінка рішуче відмовилася і пішла; жоден з трьох чоловіків, що звичайно' проводили її, не пішов з нею.
Пані Ролан заходилася коло нового гостя:
— Чашку кави, пане?
— Ні, дякую, я тільки з-за столу. '— Тоді склянку чаю?
— Не відмовлюсь, але трохи згодом,— спершу поговоримо про справи.
Глибоку тишу, що залягла після цих слів, порушував тільки ритмічний хід годинника та на верхнім пбверсі брязкіт посуду, який мила служниця, надто дурна навіть для підслухування під дверима.