Лайза (захекано). Не дуже я його злякалася, того поліцая. Але ви відповіли йому як слід.
Фредді. Сподіваюсь, я не збив вас з вашої путі, адже ви кудись хотіли йти. А куди саме?
Лайза. До річки.
Фредді. Чого?
Лайза. Зробити в ній дірку.
Фредді (жахнувшись). Елайзо, люба, що це ви? Що сталось?
Лайза. Та дарма. Тепер вже це не має значення. Адже на всьому світі нікогісінько немає, тільки ми двоє, правда?
Фредді. Ані душі.
Вони дозволяють собі ще раз поцілуватися, і знов їх полохає констебль — цього разу набагато молодший.
2-ий Констебль. Ану ж, ви двоє! Це що таке? Як ви думаєте, де ви знаходитеся? Ану забирайтеся звідсіля: беріть ноги на плечі та гайда!
Фредді. Як ви скажете, пане, — беремо ноги на плечі!
Вони знов біжать і потрапляють до Гановер-скверу; тут зупиняються, аби ще раз порадитись.
Фредді. Ніколи не думав, що з поліцаїв такі жахливі ханжі.
Лайза. Це їхня робота — ганяти дівчат з вулиць.
Фредді. Кудись нам треба прибитися. Не тинятися ж нам по вулицях цілу ніч!
Лайза. А чом би й ні? Про мене, то це просто чудово: вік тинялася б отак!
Фредді. Ох, люба!
Вони цілуються знов, не завваживши, що стиха під’їхало й зупинилося таксі.
Водій. Може, я підвіз би вас із леді кудись, пане?
Вони злякано відсторонюються одне від одного.
Лайза. Ой, Фредді, таксі! Саме те, що нам треба.
Фредді. Але, хай йому всячина, я не маю грошей.
Лайза. Зате я маю чимало. Полковник гадає, що не можна виходити на вулицю без десятка фунтів у кишені. Слухай! Ми їздитимемо в таксі цілу ніч, а вранці я завітаю до місіс Гіггінс — спитати поради, що мені робити. Я все вам розповім у таксі. А поліція там нас не зачепить.
Фредді. Чудесно! Потрясно! (До водія.) Вімблдонський пустир! (Їдуть геть.)
Дія п’ята
Вітальня місіс Гіггінс. Як і першого разу, вона сидить за письмовим столом. Заходить покоївка.
Покоївка (від порога). Містер Генрі, мем, у холі з полковником Пікерінгом.
Місіс Гіггінс. Ну, то ведіть їх нагору.
Покоївка. Вони засіли за телефон, мем. Дзвонять у поліцію, здається.
Місіс Гіггінс. Що?!
Покоївка (трохи підступивши до господині й стишивши голос). Містер Генрі сам на себе не схожий, мем. Я подумала: треба б вам сказати.
Місіс Гіггінс. Коли б ви мені сказали, що містер Генрі сам на себе схожий, я б тоді здивувалася дужче. Скажіть їм, хай ідуть сюди, коли скінчать з поліцією. Певне, він щось загубив.
Покоївка. Добре, мем. (Рушає.)
Місіс Гіггінс. Та спершу підніміться нагору й попередьте міс Дулитл, що містер Генрі й полковник тут. Попросіть її, щоб не сходила вниз, поки я не пошлю по неї.
Покоївка. Добре, мем.
Гіггінс вдирається до кімнати. він і справді, як сказала покоївка, сам на себе не схожий.
Гіггінс. Слухай, мамо: це ж чортівня якась!
Місіс Гіггінс. Так, любий. Доброго ранку. (Він стримує свою нетерплячість і цілує матір, а покоївка тим часом виходить.) Що скоїлось?
Гіггінс. Елайза дременула геть.
Місіс Гіггінс (спокійно, не відриваючись від свого писання). Либонь, ти налякав її.
Гіггінс. Налякав її! Дурниці! Вчорашньої ночі ми, як завжди, залишили її, щоб вона повимикала світло і все таке, а вона, замість лягти спати, перевдяглася та й подалася геть. Ліжко її лишилось неторкане. Десь перед сьомою вранці вона приїхала в таксі забрати свої речі, й та дурепа місіс Пірс, не сказавши мені й слова, віддала їй усе! Що мені тепер робити?
Місіс Гіггінс. Мабуть, обходитися без неї, Генрі. Дівчина має повне право піти собі — коли завгодно й куди завгодно.
Гіггінс (неуважливо ходячи туди-сюди по кімнаті). Але ж я не можу нічого знайти! Я не пам’ятаю, про що з ким і на коли домовився. Я… (Входить Пікерінг. Місіс Гіггінс кладе ручку й відсувається від столу.)
Пікерінг (тиснучи руку господині). Доброго ранку, місіс Гіггінс. Генрі вже сказав вам? (Сідає на отоманку.)
Гіггінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?
Місіс Гіггінс (підводячись, вражена і обурена). Невже ви хочете сказати, що заявили на Елайзу в поліцію?
Гіггінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити? (Сідає єлизаветинське крісло.)
Пікерінг. Інспектор дуже прискіпувався. Здається він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.
Місіс Гіггінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки! (Вельми сприкрена, сідає знову.)
Гіггінс. Але ж нам треба знайти її!
Пікерінг. Знаєте, місіс Гіггінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?
Місіс Гіггінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому…
Уриваючи розмову, заходить покоївка.
Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.
Гіггінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?
Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане?
Пікерінг. Дулитл? Тобто сміттяр?
Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.
Гіггінс (схвильовано зриваючись на ноги). Клянусь святим Георгієм, Піку, це — котрийсь із її родичів, до якого вона прибилася. Хтось такий, про кого ми нічого не знаємо. (До покоївки.) Швиденько давайте його сюди!
Покоївка. Добре, пане. (Виходить.)
Гіггінс (захоплено, підходячи до матері). Шляхетні родичі! Оце вже почуємо щось цікавеньке! (Сідає в крісло-чіппендейл).
Місіс Гіггінс. Ви знаєте кого-небудь із її рідні?
Пікерінг. Тільки батька — ми вам розповідали про нього.
Покоївка (оголошує). Містер Дулитл! (Виходить.)
Входить Дулитл. Він розкішно вбраний, мовби для великосвітського весілля — може, і справді він жених. Квітка в петельці, сліпучий шовковий циліндр, лаковані туфлі довершують ефект. Він такий заклопотаний справою, в якій прийшов, що й не помічає місіс Гіггінс. Він іде просто до Гіггінса, обрушуючи на нього потік пристрасних докорів.
Дулитл (показуючи пальцем на себе). Погляньте сюди! Бачите оце? Це все ви наробили!
Гіггінс. Що я наробив, чоловіче?
Дулитл. Ось це, кажу ж вам! Погляньте на мене. Гляньте на цього циліндра. Гляньте на цей фрак!
Пікерінг. Чи не Елайза купила вам одяг?
Дулитл. Елайза? Ні, не вона. Чого б це Елайза купувала мені одяг?